Мертві душі - Микола Гоголь
Тимчасом три екіпажі підкотили вже до ґанку будинку Ноздрьова. В будинку не було ніякого готування до їх прийняття. Посеред їдальні стояли дерев'яні козли, і два мужики, стоячи на них, мазали стіни, заводячи якусь нескінченну пісню; підлога вся була обляпана білилом. Ноздрьов звелів у ту ж мить мужиків і козли геть, і вибіг у другу кімнату віддавати наказ. Гості чули, як він замовляв кухареві обід; обміркувавши це, Чичиков, який починав уже трохи почувати апетит, побачив, що раніше п'ятої години вони не сядуть за стіл. Ноздрьов, повернувшись, повів гостей оглядати все, що тільки було в нього в селі: і за дві години з чимось показав геть чисто все, так що вже нічого більше не залишилось показувати. Перш за все пішли вони оглядати конюшню, де бачили двох кобил, одну сіру в яблуках, другу булану, потім гнідого жеребця, з вигляду й непоказного, але за якого Ноздрьов божився, що заплатив десять тисяч.
"Десять тисяч ти за нього не дав", зауважив зять. "Він і однієї не вартий".
"Їй-Богу, дав десять тисяч", сказав Ноздрьов.
"Ти собі можеш божитись, скільки хочеш", відповів зять.
"Ну, хочеш, поб'ємось об заклад!" сказав Ноздрьов.
Об заклад зять не захотів битись.
Потім Ноздрьов показав порожні стійла, де були раніше теж добрі коні. У цій самій конюшні бачили цапа, якого, за старим повір'ям, вважали за необхідне держати при конях, який, як здавалось, був з ними в злагоді, гуляв під їхніми черевами, як у себе вдома. Потім Ноздрьов повів їх дивитись на вовченя, що було на припоні. "От вовченя!" сказав він: "я його навмисне годую сирим м'ясом. Мені хочеться, щоб воно було справжнім звіром!" Пішли оглядати ставок, де, за словами Ноздрьова, водилась риба така завбільшки, що два чоловіки насилу витягали штуку, що однак родич не проминав взяти під сумнів. "Я тобі, Чичиков", сказав Ноздрьов: "покажу чудову пару собак: міць чорних м'язів просто дивує, щиток49 — голка!" і повів їх до збудованого дуже красиво маленького будиночка, оточеного великим, загородженим з усіх боків двором. Вступивши в двір, побачили там усяких собак, і густопсових, і чистопсових, усіх можливих кольорів і мастей: муругих, чорних з підпалинами, полово-рябих, муруго-рябих, червоно-рябих, чорновухих, — сіровухих50... Були тут усі клички, всі наказові форми: стріляй, перелай, пурхай, пожар, скосир, чортихай, допікай, припікай, северга51, ластівка, нагорода, опікунка. Ноздрьов був серед них достоту, як батько серед родини, всі вони, зразу пустивши вгору хвости, називані в собачіїв правилами, полетіли прямо назустріч гостям і почали з ними вітатися. Штук з десять з них поклали свої лапи Ноздрьову на плечі. Передай засвідчив таку саму дружбу Чичикову і, підвівшись на задні ноги, лизнув його язиком у самі губи, так що Чичиков тут-таки сплюнув. Оглянули собак, що дивували міццю чорних мязів — гарні були собаки. Потім пішли оглядати кримську суку, яка була вже сліпа і, за словами Ноздрьова, незабаром мала здохнути, але років зо два тому була дуже гарна сука; оглянули й суку — сука, й справді, була сліпа. Потім пішли оглядати водяний млин, де бракувало порплиці, в яку встановлюється верхній камінь, що швидко обертається на веретені, пурхає, за чудовим висловом російського мужика. "А ось тут скоро буде й кузня!" сказав Ноздрьов. Трохи пройшовши, вони побачили, справді, кузню, оглянули й кузню.
"На цьому ось полі", сказав Ноздрьов, показуючи пальцем на поле: "русаків така гибель, що землі не видно. Я сам своїми руками піймав одного за задні ноги".
"Ну, русака ти не піймаєш рукою!" зауважив зять.
"А отже піймав, умисне піймав!" відповів Ноздрьов. "Тепер я поведу тебе подивитись", продовжував він, звертаючись до Чичикова: "межу, де кінчається моя земля".
Ноздрьов повів своїх гостей полем, що в багатьох місцях було з самих купинок. Гості мусили пробиратись між перелогами й ріллею. Чичиков починав відчувати втому. В багатьох місцях ноги їх видавлювали під собою воду, до такої міри місце було низьке. Спочатку вони стереглися й переступали обережно, але потім, побачивши, що все це ні до чого не веде, брели прямо, не розбираючи, де більша, а де менша грязь. Пройшовши чималенько, побачили справді межу, що була з дерев'яного стовпчика та вузенького рову.
"Ось межа!" сказав Ноздрьов: "усе, що бачиш по цей бік, усе це моє, і навіть по той бік, увесь цей ліс, що ген синіє, і все, що за лісом, усе моє".
"Та коли ж цей ліс став твоїм?" спитав зять. "Хіба ти недавно купив його? Адже він не був твій".
"Так, я купив його недавно", відповів Ноздрьов.
"Коли ж ти встиг його так скоро купити?"
"Аякже, я ще позавчора купив, і дорого, чорт забери, дав".
"Та ти ж був у той час на ярмарку".
"Ех ти, Софрон! Хіба не можна бути водночас на ярмарку і купити землю? Ну, я був на ярмарку, а прикажчик мій тут без мене й купив".
"Ну, хіба що прикажчик!" сказав зять, але й це взяв під сумнів і похитав головою. Гості вернулись тією самою гидкою дорогою додому. Ноздрьов повів їх у свій кабінет, в якому, проте, не було помітно слідів того, що буває в кабінетах, тобто книг або паперів; висіли тільки шаблі та дві
