Андріївський узвіз - Володимир Діброва

Я не розумію цього, каже чоловік. Що це за парад? Що їм усім треба від мене? Більшості з них вже немає. А ті, що живі, де їх шукати? И навіщо? У мене нема на це часу. Я хворий. А якщо у них претензії до життя, то це не моя провина. Не я його вигадав. Мене також породили і, не питаючи, вкинули сюди. Але, на відміну від більшості, я опирався. Десятиліттями. Як міг. А торік я запровадив систему іспитів. Щоби все було по-чесному. Але тепер я стомився. Я ледве даю собі раду. Що кому не ясно? Ідіть всі геть!

Чоловік вибігає з кабінету. В коридорі, а потім ще й раз-по-раз на сходах він обертається. Ніхто за ним не женеться. Значить, то був зовсім і не відвідувач. То було пробадіння. Потьмарення.

* * *

На щастя логіка й координація повертаються до нього. Настільки, що він, не попереджаючи дружину, суботнім ранком виходить пройтися довкола хати. Порівнявшися з зупинкою, він несподівано для себе лізе в автобус, і той його завозить ген на Узвіз. А чому б і ні? Сьогодні там свято міста. Та й погода дозволяє.

Обрубками думок чоловік відштовхується від учасників масовки і від надимів ландшафту, поки невидима хвиля несе його під гору в бік ще не визначеної мети. Наче закони фізики, обов’язкові для всіх, тут на нього не розповсюджуються. Наче він не є частиною тісняви й галасу, одним із персонажів однієї з подій. Наче події не розкручуються, мов пружини, чіпляючись одна об одну персонажами, кожна у своєму темпі.

Там, де вулиця вливається у майдан, стоїть його аспірантка. Вона його бачить, відводить погляд і закриває є на ньому шлюз. Кому потрібен керівник, який іде на дно? Хоча вона й до кінця не ставила на ньому хрест. Але у понеділок вона пішла на розмову до ректорши, і та взяла її під своє крило. Яка різниця, під ким захищатися. Світ освіти — це морок. Тут добре хіба плазунам. А у аспірантки довгі, стрункі ноги. Ідеальне знаряддя для стрибків із купини на купину. Бо вона і привабливіша, і меткіша за інших. Вона відчуває ситуацію і вміє в останню мить відштовхнуся від того, що раптом стало баластом. Життя — це постійне оновлення.

Цікаво, обертається чоловік, помітила вона мене чи ні?

Поки він придивляється, Узвіз десь швидко її затягає. Так чи ні — яке це має значення? Це навіть не подія. Це слина на бистрині.

Обабіч чоловіка виринають відеотека, художній салон, тоді галерея з художниками. Паралельно з будинками, над головами людей, невідомо де чи звідки плине час. Скільки його кубометрів спливло, поки чоловік долає вулицю Боричів Тік, яка перетинає Узвіз? Як і чим ти це виміряєш?

Між театром "Колесо" і гончарними майстернями він стикається з ректоровою дружиною. Чоловік киває їй. Але ректорша його не бачить. Її очі визирають живу воду. Тілька ця вода тепер може зцілити її чоловіка.

Ректор, недозалікувавши вухо, подався на свій хутір (тільки так він дозволяє називати свою дачу). Там за першою склянкою він, не знайшовши закуски, впадає в задуму й уламком олівця малює на скатертині свій портрет на тлі сучасності. Покраяне помислами чоло. Видатна щелепа, оперта на п’єдестал долоні, короткі пальці, кожен з яких міг би пробити цеглу.

За другою склянкою на картині замість сусідських дач надимаються хмарочоси знання та духовності, обсаджені калиною, на якій звів гніздо схожий на індика бусол.

За третьою склянкою бусол здувається, будівлі кришаться, і все, що ректор собі понавиплекав, загарбує кропива. Кількість випитого, замість перейти у якість, вибухає обширним інфарктом. Портрет спершу валиться на стіл, а звідки на підлогу.

Перекинутий ним стілець ще гойдається, коли до хати влітає ректорша. Не знайшовши ознак блуду, вона ширяє над ректором, ляскає його по сідницях і чихвостить питаннями. Ректор мовчить. Вона нахиляється, голосить і біжить до сусідів. Через годину ректор опиняється в реанімації, а на ранок його переносять в окрему палату з телевізором і телефоном.

Це, запевняє тепер усіх ректорша, помилка. Такого не може бути. Він у мене витривалий. У нього широка кістка. Він звик і до змін, і до надлюдських доз. Він до чого завгодно пристосується. Він незнищенний!

I це правда. Ректор і з реанімації керує вищою школою. Але ніхто не поспішає виконувати його вказівок. Всі знають, що ректор посварився з проректором, і що або цей, або той не сьогодні-завтра беркицьне. Тому деканати з кафедрами розбилися на табори й визирають, хто першим із керівників доповзе до фінішу.

Ректорша тисне на вищі інстанції, ломиться у зачинені двері й доходить до віце-прем’єра.

Де справедливість, питає вона в нього, де?

Як це так, що її чоловік зараз валяється в шпиталі, в той час, як віце-прем’єр попиває еспресо, яке йому подає секретарка, дебела, коротко стрижена жінка на підборах.

Віце-прем’єр каже, що зараз ректору потрібен спокій.

Ректорша йому нагадує, хто саме висунув його на цю високу посаду, і хто з них був главніший, коли вони працювали в одній установі…

Віце-прем’єр каже, що тиша і режим швидко поставлять ректора на ноги.

А вона каже, що на відміну від де-кого вона чудово пам’ятає, як ректор із віце-прем’єром замолоду бігали разом на блядки! Навздогін за електричкою! По шпалах!

Віце-прем’єр просить ректоршу зачекати й задкує на вихід.

Ректорша чекає якийсь час, тоді іще трохи і для певності ще п’ять хвилин. У кутку висить пудове дзеркало, з якого на неї зорить зацькована пацюками мишка. За дверима стрижена секретарка пудрить ніс.

Скільки ще, питає у неї ректорша, можна чекати?

Та її не чує.

А де ж ваш віце-прем’єр?

Секретарка бере зі столу папірець і