Андріївський узвіз - Володимир Діброва
Чоловік запитав би, чим саме.
От його син, вказали б вони на колишнього студента, влітку кінчає школу. Треба його поступити. Ми, пообіцяли б вони, усе зробимо по найвищих розцінках.
Не треба, сказав би їм чоловік.
Он ти який, з принципових, сказали б вони. З тих, що й досі за натуральний обмін. Гаразд. Тоді допоможи нам з університетом, а ми тобі допоможемо із монографією. Скільки тобі на це треба тисяч? Ти ж, їй-богу, не збираєшся пхати її через міністерство?
Ні, сказав би їм чоловік.
Ну то кажи, що ти хочеш!
Я хочу, сказав би їм чоловік, на дев’ятий поверх. Я хочу поцілувати її. А тоді…
Трійця, не дочекавшися від нього приязні, виходить. Через дві зупинки він робить те саме.
А потім, каже він собі на сходинках, я хочу вина. Червоного. Натще. А потім…
Пасажири, які поспішають зайти перш, ніж він вийде, не дають йому додумати цю думку. А тоді він і сам забуває про неї, бо ректор їде за кордон, і чоловік мусить перебрати всі його обов’язки. А вдома відволікає дружина, яка стежить за його режимом дня. А на нейтральній території дев’ятий поверх, вино й поцілунок чомусь ніяк не стикуються. Чоловік не здається, бо ні про що інше йому не думається.
* * *
Ну то що ви від мене хочете?
Чоловік здригається. Він так поринув в думки, що не помітив, де він і що він.
Перед ним сидить секретарка комісії, членом якої він є вже п’ять років. Він любить ходити на ці засідання. На них збираються впливові люди і розподіляють фонди. Комісія вирішує, кого підтримати, а кому дати зійти нанівець. Тут завжди гарні закуски.
Я вам, облеслива секретарка зараз не церемониться з ним, повторюю, що мож-на-не-при-ходити!
Що, засідання переноситься?
Ні, воно не переноситься. Але ви вже не є членом комісії.
Хто сказав?
Я вам кажу.
На якій підставі? Чому мене не попередили?
Вважайте, що я вас зараз попередила.
Чоловік обдзвонює інших членів. Ті брешуть, що вперше про це чують. І тільки голова комісії, перше, ніж кинути трубку, питає чоловіка, яка йому різниця, чому так сталося.
Це вам не соціалізм!
Вдома дружина каже йому, що їхня дочка таки кинула свого чоловіка й живе десь у комуналці з іншим поетом.
З ким?
З поетом.
Знову?
Вона каже, що цей — не підробка. Цей — справжній.
А йо-ма-йо!…
Дружина каже, що вони збираються жити в селі, на березі річки. Там батько поета, шкільний вчитель, має хату на схилах. Він пенсіонер, інвалід війни, держить бджіл, двадцять вуликів, завдяки яким не бідує. Жінка його померла, і зараз він живе зі старшим сином, братом поета.
На ранок в дружини підскакує тиск, і її ліве око нічого не бачить. Дільнична лікарка каже, що в дружини рак. Вони йдуть на консультацію до відомого професора. Той каже, що це не рак, але на одному оці відшарувалася сітчатка. Потрібна негайна операція.
Через тиждень їй роблять операцію. На це йдуть всі їхні гроші, зате її зір повертається. Тепер їй треба два місяці вилежати, не нахилятися, і не піднімати важкого.
Чоловік сидить при ній, на роботу з’являється рідко й занедбує дачу.
Першого травня дружина питає його, чи пив він зранку ліки.
Не пам’ятаю, каже він, здається.
Невже й тепер я за всім мушу стежити?!
Я вип’ю.
Зараз. Іди зараз пий.
Він питає, чи не збирається їхня дочка повертатися до свого чоловіка.
Ні, каже дружина, вони у вівторок подали на розлучення.
А цей, її новий, де він?
При ній. Але після дев’ятого травня він їде на село. Хоче за літо зробити там ремонт. Щоб підготувати все до її приїзду.
І коли ж це буде?
Як тільки я встану на ноги.
Дружина підводиться. Чоловік не відходить від неї. Йому здається, вона хоче щось сказати. Дружина зачовгує на кухню, довго миє свій кухоль, а тоді, відвідавши туалет, знову лягає на диван.
Чоловік питає, як вона почувається.
Не знаю, каже дружина і зізнається йому, що їхня дочка вагітна.
* * *
О другій годині дня посередині травня чоловік проводить засідання вченої ради. На порядку денному три питання та різне. Під кінець різного двері розчахуються і до залу засідань вдирається щось з пістолетом і в масці.
Стоять, кричить невідомий. В інтонації, однак, є щось дуже рідне. Керівництво університету продовжує сидіти. Гроші на стіл! Годинники! І ювелірку теж! Всі мовчать. Я кому сказав?!
Грабіжник підскакує до проректора, який сидить в голові столу, і до скроні йому приставляє зброю. Далі він оголошує: якщо його вимоги не буде виконано, він пристрелить проректора разом зі спільниками.
Члени вченої ради не розуміють, що саме вимагає терорист, але вони бачать, що на ньому маска хокейного воротаря, у його руці дитячий водяний пістолет, а за фігурою та типом гумору він нагадує ректора. Чоловік того не бачить, бо нападник дулом весь час довбе його в голову, а за останнім разом мало не вибиває йому око.
Назвіть свої умови, не без удаваного переляку просить декан юрфаку.
Працювати і готуватися як слід до міністерської атестації!
Терорист скидає затісну маску і визволяє обрезкле, покраяне рожевими смугами ректорське обличчя. Його, як батька, вітають сміхом та оплесками. Він також випромінює радість, тисне на курок і кропить колег водою.
Засідання згортається. Ніхто не питає, що саме