Андріївський узвіз - Володимир Діброва

ЧЕТВЕРТА ЗУПИНКА

Друг дитинства відмикає двері і м’яко підштовхує його.

Заходь!

Чоловік розуміє, що це — пастка, але робить те, що йому кажуть. За його спиною клацає замок. Пахне ремонтом. Може, він знову тут опинився, щоб вирватися? Не тоді, так хоч зараз. Бо зараз це ж і є тоді. Через два місяця після аварії, коли за сто кілометрів від міста вибухнув реактор атомної електростанції.

Звичайно! Де ж, як не тут! Взяти й вирватися. Перевага цього разу на його боці. Він не забув, чим це тоді скінчилося. І тепер він цього не допустить. Він знає, як треба діяти. Це перший поверх. Варто крутнути ручку — і ти на вулиці. Коридорна темрява не лякає його. Він усе бачить. Він усе може. Він зараз просвітлений і піднесений.

Друг дитинства показує йому свою нову квартиру і пояснює, скільки всього йому довелося поміняти: всю сантехніку, двері, плиту. А щоб звільнити місце під імпортну кухню, він змушений був переставляти труби. Що ще? Застелив новий паркет. Замість ніши вибудував шафу з антресолями. Лишилося покласти кахлі на кухні, переклеїти шпалери, й можна завозити меблі.

Вони не бачилися зі школи. Скільки це вже років? Двадцять? Двадцять один? Чоловікові зараз тридцять вісім. А в нього — ні сивини, ні зморшок. Хіба коли він мружиться. Зате у друга дитинства оголилося півголови, і від брів до борлака — життєлюбна щетина, яка під сорочкою без уривань і залисин переходить у джунглі. А так все, як і було: невловимі очі, меткі рухи, сміх з роззявлянням рота і відкиданням назад голови. От хіба що замість ікол з’явилося дві золоті коронки, наче два ока, що блимають у глибинах печери.

Чоловік зустрів його півгодини тому в гастрономі неподалік від Узвозу. Друг дитинства прийшов туди по горілку та пепсі. А чоловік забрів знічев’я, із телефонної будки, з якої він дзвонив колезі по кафедрі. На тому боці ніхто не підняв трубку. Довгі, байдужі гудки. А за три хвилини до того було зайнято. Чоловік не розуміє цього й передзвонює. Те саме. Колега — його коханка. З ким вона так довго розмовляла? І де вона раптом пішла? Хіба що вона у ванній, і не чекає почути його голос. Вони бачилися на роботі. Він встиг їй сказати, що дзвонитиме ввечері. Але посеред наради з керівниками секцій його обпікло видіння.

Ось він стоїть перед її дверима. Вона припадає до очка і одразу ж відчиняє йому. Здивування, тоді спалах дитячої радості. Він піднімає її за сідниці і притискає до себе так, щоб вона все відчула.

Вона каже: почекай.

Він каже: ні.

Вона каже: пусти мене.

Він каже: ні!

Вона каже: я зараз.

Він каже: я з тобою.

Не опускаючи її на підлогу, чоловік тичеться губами то в шкіру, то у волосся, правою рукою зриває з неї все і, нарешті, впирається у бездоганний, для нього скроєний витвір мистецтва. Він ричить. Він готовий до штурму, до затяжного опору. Але від його найпершого ж дотику фортеця капітулює.

Чоловік уриває засідання, бреше здивованим підлеглим про збори в ректора і вилітає на вулицю. Вона живе за десять хвилин звідси, якщо машиною. Перед університетом — жодного таксі. За рогом тролейбус зачиняє двері. Чоловік свистить, і той підгальмовує. На кінцевій він знаходить вільний автомат. У неї зайнято. Він набирає ще раз, з іншої будки. Те саме. А через хвилину ніхто не бере трубку.

Гастрономні черги здаються йому не підйомними якірними ланцюгами. Все звалено жужмом і перекручено. Найменший рух спричиняє тертя, від якого виділяється теплота. Ланцюги гудуть, парують. За всіма законами цей механізм не повинен функціонувати. Але тут закони не чинні. Кожна ланка кайданів є тріумфом життя над теоріями. Клятим, битим та відшліфованим продуктом боротьби людини з собі подібними. Кожен тут покладається на себе, ніхто нікому не вірить, і всім є до всього діло. Інакше б вони не вижили.

Черги ворушаться, на всі лади відмінюють слово "радіація", обговорюють періоди напіврозпаду своїх нових ворогів — цезія, барія, плутонія. Ніхто їх не бачить, ніхто не знає, що саме, скориставшися з нагоди, влада вилучить із крамниць. Але всі певні, що до того йде. Ніхто не панікує. За їхньої пам’яті вже було так, що зайдеш до крамниці, а там тільки оцет. Або вермішель з сіллю. В кращому разі — какао "Золотий ярлик". Зараз набагато терпиміше. От тільки з маслом перебої. Навіть, коли воно є, то або згіркле, або "бутербродне" — гірше за маргарин, біле й крихке. I з вареною ковбасою є така підозра, що вони туди пхають туалетний папір. Але як знати, може, за цих умов, краще смердюча ковбаса, ніж свіжо-опромінена свинина.

Загадковість халепи гуртує людей, і вони щедро діляться знанням і навичками. Ніхто не приховує новин. Усякий, хто має якесь відношення до знання, знаходить тут вдячні вуха. Дехто переосмислює попереднє життя.

Ми були сліпі та нерозумні, сповідаються люди сусідам по черзі, ми вірили. А вони нам брехали й тепер брешуть.

Сусіди кивають головами. Цей висновок нікого не дивує. Ні новачків, ані ветеранів боротьби за щастя — безпощадної, не ними розв’язаної війни, котру неможливо виграти. Всі згодні, що треба повертатися до базових речей. До землі. Кожен тримає в голові список позитивних та негативних харчів.

Молоко, кажуть одні, це мінус. Корови їдять отруєну траву.

Але, кажуть інші, сир — це