Падіння Янгола - Ірина Муза

Він знову усміхнувся і так само приковував до себе мою увагу. Він наблизився до мене ще ближче, і я завмерла на місці. Перестала чути звук поїзда, що наближається, наче всі звуки кудись випарувалися. Мені здавалося, що я в якомусь вакуумі, але озирнутися на всі боки я не могла, щось начебто сковувало моє тіло і не давало мені поворухнутися навіть пальцем руки. Я придивилася і зрозуміла, що чоловік досить молодий. Я б, навіть, назвала його хлопцем. Він, посміхаючись, став підходити до мене дедалі ближче й ближче, немов акула, що стереже свою жертву, він зробив коло навколо мене, водночас, продовжуючи посміхатися.

тому, продовжуючи посміхатися.

- Хто ви такий і, що вам треба? - наважуюся заговорити я першою.

- Я той, хто дасть тобі те, що ти хочеш, бажана моя! - його голос нібито двоївся, це налякало мене, а його наближення до мене знову обдало холодом по всьому моєму тілу.

- А мені вже нічого не потрібно, я хочу померти, і ви мене не зупините! - мої слова лише викликали ще більшу посмішку в нього.

- Знаю, ангел мій, тому-то я і тут! Я просто хочу зробити тобі пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитися. Ніхто не зміг! Тим паче, коли я особисто її роблю... - цього разу його голос звучав не так страхітливо, а навіть був приємний моєму слуху. Він нібито думки мої читав.

- Що відбувається? Чому я не можу ворушитися? - ставлю я запитання, тому що, як і раніше, не чую жодних звуків, мені навіть здається, що ми з ним узагалі в іншому місці.

- Це, зараз, зовсім не важливо, янголятко. - Усміхнувся він і підійшов до мене зовсім близько. Знову став навпроти мене, а мене вабить його таємничість. Ці його очі й усмішки, я не могла відвести від нього погляду. Немов прикута до місця, не могла відвести від нього очей.

- Раз вже ти зібралася померти, то дозволь зробити тобі щедру пропозицію. Я вирішу всі твої проблеми. Ти здійсниш свою мрію про балет, станеш відомою і будеш отримувати стільки грошей, скільки тобі захочеться. Не буде більше проблем із твоєю старою роботою, де ти винна грошей і до тебе несправедливо ставилися. Ніхто й не згадає про це. І я зроблю так, що років так, - задумався він на секунду, - гаразд, нехай буде десять, у тебе буде життя таке, яке ти забажаєш. За цей час здійсняться всі твої бажання і мрії. Крім смерті батька. Вже вибач! Він уже в тому місці, звідки дістати його я не можу, - зараз ця фраза, сказана ним, прозвучала для мене чомусь двозначно. Мені ця пропозиція здалася абсурдною. Ніхто не може зробити такого, просто клацнувши пальцями. Подумала я про себе і з недовірою подивилася на свого співрозмовника.

- Я можу! - просто відповів він, чим шокував і налякав мене не на жарт. Він прочитав мої думки чи що?

- Ти занадто голосно думаєш! - знову посміхнувся він. Але мені було анітрохи не смішно. Дивним було й те, що він усе про мене знав...

- Чому десять років? І, що буде потім? - обдумавши почуте, запитала я.

- Гарне запитання, янголятко моє, - усміхнувся він, потім різко змінився в обличчі. Мені навіть знову здався ворожим його вираз обличчя. Колір його очей немов змінився. Мене, до глибини душі, лякав його погляд.

- Десять років, бо це стандарт у таких питаннях. Хоча, можна й менше, - усміхнувся він, - А потім... потім прийде час розплати. Я заберу тебе з собою. Заберу те, що є тільки в тебе. Те, навіщо я полював і, так, терпляче чекав усі ці роки! Я заберу твою душу! Ти будеш належати мені! - я видала нервовий смішок, але лише на секунду, він, що серйозно? - упевненість у правдивості його слів мені додало те, що за спиною цього хлопця я побачила величезну чорну тінь і жах від побаченої картини вселив у мене страх.

- Ти не схожий на доброго чарівника і твої умови нагадують історії з фільмів жахів. Ти типу слуга диявола і зараз мені пропонуєш укласти контракт, після закінчення терміну якого, я помру? - усе ще не вірячи у свої слова, запитувала я. Але, тут обличчя незнайомця, спотворилося і озлобилося. Мої слова дуже розлютили його. Він різко зірвався з місця і наблизив своє обличчя до мого впритул, при цьому я не бачила, щоб він робив кроки. Він нібито не відриваючись від землі різко опинився занадто близько до мене.

- Я НЕ СЛУГА ЙОМУ! - зі злістю і таким же подвійним тремтячим і страхітливим голосом, прокричав він, і з усією злістю подивився на мене. Я побачила вогонь у його очах. Стільки злості, стільки жаху, страху і жаху. Цей страх пробирав мене до кісток. Я нібито дивилася в очі самому дияволу. Напевно, він побачив страх у моїх очах, тому що, за мить він знову посміхнувся і трохи від мене відійшов від мене.

- Тоді, хто ти такий? - після нетривалого мовчання, все-таки, наважилася запитати я.

- Я? У мене багато імен! Як мене тільки не називають люди... але, гадаю, ти й сама здогадалася, хто я? - підступно усміхнувся він. Мене пробирав страх від моїх припущень.

- І, як же тебе називають? - наполягаю я на своєму.

- Ти й так мене боїшся, ангеле мій. Варто мені назвати своє ім'я і ти побачиш мене в повній красі. Ти хочеш цього? - знову посміхнувся він і блиснув очима.

- Ти... ти... - не наважувалася сказати я. Мені було страшно озвучити це вголос.

- Сміливіше... сміливіше, люба... - він ніби знущався наді мною. Його оскал мені здався моторошним, страх пробирав мене до кісток.

- Ти... ти Люцифер? - майже пошепки вимовила я і в мене всередині все стислося. Його очі знову спалахнули вогнем від злоби і злості. Він знову розлютився від моїх слів і мені здавалося, що він мене зараз спопелить своїм поглядом.

- Як же я ненавиджу з ним свою схожість! Але, ти майже вгадала. Я його син! І скоро всі забудуть його ім'я, всі знатимуть тільки мене!  - з гординею в голосі, сказав він і голосно засміявся. Навіть, його сміх, для мене був моторошним.

- Мені потрібна твоя душа! Вона найчистіша і найсвітліша. І я особисто прийшов за нею, а таке буває вкрай рідко. Тож тобі випала рідкісна можливість... ну... проси чого хочеш! - знову усміхнувся він. А я, зараз, не знала, що сказати... це не сон? Невже, все це правда і Пекло, і Рай існують?