Ти нікому не розкажеш - Олекса Мун (Alexa Moon)

Соня

Я дивлюся на себе в дзеркало і не впізнаю цієї незнайомки з мерехтливими очима.

Хто ти і що ти зробила зі справжньою Софією?

Чи це я? Найкраща версія мене? Тому що те, що я бачу, мені дуже подобається.

Чи спроможний незнайомець лише за кілька днів знайти та відточити грані, про існування яких я й припустити не могла?

Спроможний. Аріс це зробив.

Він відкопав у мені живі емоції. Їх сила-силенна. Цілий спектр неконтрольованих почуттів. Їх більше не хочеться ховати.

Це так підкуповує. Підкуповує бути з людиною, якій у тобі подобається абсолютно все.

Страх, збентеження, ненависть, потяг... Він як умілий жонглер підкидає мої емоції та не боїться зловити не ту. Тому, що з легкістю знайде застосування будь-якій. Підбере потрібні слова, змусить мене прислухатися до них.

«— Навіщо ти мені це все кажеш?

— Тому, що ти мені не байдужа і не хочу, щоби ти собі щось надумала.

— Але… ти… Ти мені байдужий!

— Це поки. Це все тимчасово, крихітко!»

Завіса. Більше аргументів у мене не було.
Його самовпевненість заразлива. Чомусь я вірю, що моя байдужість є тимчасовим явищем. Аріс ніби знає про мене все навіть те, чого я сама ще не знаю.

Таке буває? Ні.

Але наші «відносини» й так почалися ненормально, то навіщо зараз шукати щось інше?

Проходжуся пальцями темно-червоними слідами, що залишилися після вчорашньої ночі, і внизу живота спалахує бажання. Лише один спогад, а тіло вже тремтить. Він заразив мене своїм божевіллям. Заразив собою…

Кинувши короткий погляд на годинник розумію, що запізнююся на роботу. Занадто багато Арісу в моїй голові.

Мені потрібно повернутися до реальності хоча б ненадовго. Мріями не наїмся.

Одягнувши яскраво-малинову футболку та джинси, ховаю очі за сонцезахисними окулярами. Не хочу, щоб моє мерехтіння в погляді прийняли за безумство. Хоча, мені здається, це дві крайності того самого стану. І ім'я цього стану – закоханість.

Надворі сьогодні по-літньому добре. Легкий вітерець збиває спеку, тому можна сповна насолодитися сонячним днем.

Ложку дьогтю в бочку меду з моїм прекрасним настроєм, додає Андрій. Його авто на паркуванні для персоналу я побачила ще метрів за сто.

Насилу пригнічую в собі бажання розвернутися та піти геть. Зателефонувати босу збрехавши про погане самопочуття, щоб взагалі сьогодні не з'являтися на роботі. Але вирішую, що уникати його це безглуздо. Краще скористатися старим добрим "ігнором".

Звук вхідного повідомлення змушує зупинитися. Виймаю із задньої кишені телефон. Серце збивається з ритму, коли на екрані виринає ім'я «Аріс».

«Ці джинси тобі дуже йдуть! Сідниці в них пречудові. Я заїду по тебе ввечері».

Поруч зі мною проноситься машина, і я впізнаю в ній Камаро Аріса.

Він що, весь цей час слідкував за мною?

Не знаю, як на це реагувати. Тому натискаю кнопку блокування та ховаю телефон назад у кишеню. Мені варто звикнути, що в нього просто така над потреба бути постійно поруч.

Мені чудово пощастило не зіткнутися з Андрієм у курилці. Там як завжди сидів Гарік у компанії своїх кухарів. Помахавши мені рукою, хлопець продовжив розмову з одним із хлопців.

У роздягальні я стикаюся з Тонею. Її погляд із претензією, трохи дратує.

— З'явилася нарешті? — замість звичайного привітання, в мене летить отруйна інтонація. — Бос цікавився, чому ти спізнюєшся?

— І все?

Немає бажання з'ясовувати з нею стосунки. Якщо вона на мене образилася за щось — це тільки її проблеми.

— Ні не все! — робить ковток кави, яку судячи з усього, вона втекла сюди випити та продовжує: — Малюк сказав, щоб ти зайшла до нього, коли зволиш прийти.

Малюк — це вона так ласкаво перекручує прізвище нашого боса, який має насправді прізвище Маляренко.

Якось Тоня випадково застукала його в туалеті. Тоді він і придбав це ганебне прізвисько.

Подруга допиває каву і вже біля дверей, насамкінець кидає:

— Ще в залі тебе шукала якась Карина.

***
Через маленьке кругле віконце розглядаю зал. Мій орієнтир — зарозуміла довгонога сука. Чомусь, мені здається, саме так має виглядати Карина.

Брюнетка, білявка, руда…

Я уважно вдивлялася в кожну гарненьку особу, що перебувала в цьому залі. Але нікого придатного під ефемерний опис, що спирається на особисті відчуття, не знаходжу.

Знизавши плечима, я йду до роботодавця. По дорозі розмірковуючи, навіщо вона взагалі сюди прийшла? Подивитися на мене? Розповісти якісь дурниці про Аріс? Налякати мене?

Мені шкода її часу. Жодне її слово не вплине на мене. Бо я сама ще ні в чому не розібралася.

Але сперечатися не стану, мені цікаво подивитися: як виглядає колишня Аріса… і чи вона взагалі була?

Також мені цікаво, чому йому до неї не можна наближатися? Він погрожував її життю?

Всі ці питання, швидше за все, залишаться без відповіді. Якщо, тільки я не наберуся сміливості та не задам їх в обличчя брюнету при зустрічі. Але й тут проблема:

А якщо Аріс вирішить, що так проявляється мої ревнощі?

Клекотливі почуття, які з кожною згадкою про незнайомку, починають дратувати ще сильніше — це і є ті самі ревнощі?

Двері начальника, перед якими я заношу руку, змушують відкласти всі думки на потім. Я ризикую втратити роботу, але чомусь зараз мене турбує зовсім інше. Точніше інший. Аріс.

Вадим Юрійович перебував у недоброму настрої та вирішив зірватися на мені, тим самим затягнувши й мій настрій на дно.

Бос виявився справжнім «Малюком». Чоловік вліпив мені догану та відправив працювати, співчутливо попередивши: ще одну догану, і я вилечу звідси!

Сьогоднішньому дню ніяк не вдавалося стати добрим. Мого внутрішнього ентузіазму виявилося недостатньо, щоб дати відсіч усім проблемам, які чекали мене на кожному розі й при цьому залишатися в піднесеному настрої.

Десь у середині дня стало зовсім огидно, і я зізналася собі: мені не вистачає Аріса!