Падіння Янгола - Ірина Муза
- Тоді постав свій захист знову, я ще хочу пожити... скільки мені там лишилося... - кажу я і простягаю свою руку, - Деміан хапає мене за руку і смикає на себе, притискає мене однією рукою до себе, не відпускаючи мою талію, а іншою хапає моє обличчя, пильно вдивляється в нього.
- Це вже не допоможе тобі, жадана моя. Тебе все одно знайдуть, як знайшли зараз. І я хочу знати хто це. Тому, щойно ти відчуєш небезпеку, клич мене. Я розберуся з ним! - каже він мені, так само серйозно дивлячись у мої очі, мені важко думати, коли він на мене так дивиться, і наша поза надто тисне на мене... з'являється якесь заборонене почуття.
- Це що, ти вирішив мене приманкою зробити? А якщо мене вб'ють? Я не хочу боятися небезпеки на кожному розі! - обурююся я такому його рішенню.
- Зі мною ти в цілковитій безпеці. Повір, душе моя, я не допущу, щоб із тобою щось трапилося. Твоя душа належить тільки мені! Стежити за тобою цілодобово я не можу, тим паче, коли біля тебе ошивається цей янгол, - скривився Деміан від згадки про Енджела, - Песика свого я залишити не можу... - а мене дивує його цей "песик", що я перебиваю його...
- Що ще за " песик"? - ставлю запитання, яке мене цікавить.
- Пекельний гончак, у вас стільки назв йому люди понавигадували... Цербер, Бергест, Діп, Грім... але суті це не змінює, всі бояться його і в нього є одна особливість. Аж надто вони смердять. Хоч і простому погляду її не розгледіти, але демони й ангели вмить відчують, якщо така буде поблизу, ... тому залишити свого песика охороняти тебе я не можу, а мені потрібно дізнатися, хто ще полюватиме за твоєю душею.
- Я все одно не хочу бути твоєю приманкою, це обурює мене. Зрештою, я просто боюся...- кажу я, опускаючи свій погляд, Деміан притискає мене до себе ще ближче наближаючись до моїх губ.
- Не бійся, просто поклич мене... ім'ям, що дане мені при народженні... - схиляється він до моїх вуст, і я напередодні поцілунку зараз дивлюся на його вуста.
- Душа моя...- шепоче він і нврешті накриває мої вуста своїми. Знову приємне для мене печіння, його голос, його шепіт у моїй голові, а я насолоджуюся цим поцілунком. Відчуваю, як близько він притиснув мене до себе, як захоплено цілує мої вуста. Як глибоко я зараз відчуваю цей поцілунок. Ні, він ніколи не зрівняється ні з ким. Я, буквально згораю і плавлюся від його вуст. Прокляття. Сама притискаюся ближче, тому що хочу цього сама...
- Сподіваюся, ти ще не забула моє ім'я? - відірвавшись від мене, ще раз, цілує мене наостанок і посміхаючись, розчиняється в просторі. Дідько, звісно, так можна забути про все на світі, не те, що ім'я. Не розумію тільки, навіщо він це робить? Повертаю голову і помічаю знову остовпілого Енджела. Дідько. Цього разу він усе бачив.
- Сью, ти ж знаєш, хто це був? - дивує він мене своїм запитанням. Буквально застав мене зненацька.
- Знаю..., - неголосно відповідаю я, - а ти знаєш? - тут же ставлю запитання своє, схоже, настав час поговорити на чистоту.
- Навіть краще, ніж ти думаєш! - звузивши брови, дивиться він на мене з докором, підходить ближче й опускає очі на мою руку. Не помічаючи там пов'язки, знову з докором на мене дивиться.
- Звідки ти знаєш, що я думаю? - також звузивши свої брови дивлюся на нього. Він деякий час мовчить.
- Ходімо, гадаю, час поговорити серйозно..., - хапає він мене за руку, що кілька хвилин тому була поранена, і тягне мене до виходу.
