Вона підкориться мені - Олена Сашина

Поліна

Приїжджаю на роботу із запізненням. Стаса попередила, що Гурський затримує, і чоловік з розумінням дав мені час.

Проходжу повз роздягальню, звідки долинають жіночі плітки.

— Гей, новенька! — кличе мене жіночий голос, мабуть почувши мої кроки в коридорі.

Зупиняюся і насторожено розвертаюся до прочинених дверей. Набираюся сміливості, усвідомлюючи, що зараз щось буде, і різко штовхаю двері рукою. Зупиняюся на вході, підперши лутку плечем, ніби сам начальник зайшов перевірити, як працюють підлеглі.

— Дівчата, — киваю на знак вітання, лицемірно посміхаючись. Знаю, що видадуть мені зараз якусь гидоту. Вони мене недолюблюють завдяки брехливій псевдонареченій Лері. Але я вичікую. Не в моїх правилах нападати першою.

— Ти чому не хочеш з нами дружити, а, помічнице? — зухвало питає одна білявка, жуючи жуйку.

— Хто сказав, що я не хочу? — кліпаю віями, вдаючи, що нічого не розумію. — Дуже хочу.

— Чутки ходять, що ти під Стаса лягла? — запитує танцівниця з величезними накладними віями.

— То лише чутки, — відповідаю зарозуміло, дивлячись прямо в обличчя. Ого які заявочки!

— Ну ти тут довго все одно не затримаєшся, — знову впрягається блонді, що жує. — Тож сильно ноги перед Стасом не розсовуй.

— Ох, дівчата, та я й не збираюся, — махаю рукою, посміхаючись. Граю простушку. — Та в мене й не вийде так, як у вас!

В очах дівчат спалахує лють від моєї останньої фрази. Я вже згадувала, що ніколи не нападаю першою. Але якщо мене хтось намагається змішати з брудом, нехай готується сам поринути туди з головою.

Танцівниці вже готові перейти у фізичну атаку і подряпати мені обличчя своїми нарощеними кігтями, оскільки на інтелектуальному фронті вони явно програють. Тому вирішую, що настав час поставити їх на місце.

— До речі, Стас вимагає від мене щодня звітувати про тих, хто запізнився на роботу, — починаю наступ зі стервозним виразом обличчя, розглядаючи свій манікюр. Потрібно буде заскочити до свого майстра цього тижня. — А я, знаєте, все приписую вам пунктуальність, — фальшиво сміюся, розводячи руками. — Дитячий садок якийсь, їй богу! Яке там у вас покарання, дівчата? — клацаю пальцями, вдаючи, що намагаюся згадати. Але у відповідь мертва тиша. Треба підбадьорити дівчат. — Ну ж бо! Хто допоможе? Ви щойно так дружно висловлювали свої думки! — знову клацаю пальцями.

— Штраф, — цокає язиком танцівниця з яскраво-рожевим волоссям.

— О! Розумниця, — тицяю в цю барбі вказівним пальцем, широко посміхаючись. — Будеш у мене улюблениця!

Танцівниці притихли, не очікуючи такої моєї реакції на їхній “дружній” прийом.

— Штраф, дівчата, — продовжую я дорікати цим слизьким зміюкам. — Штрафи підсумовуються та вираховуються із зарплати. Якось так, — знизую плечима. — Ох і суворий у вас начальник, — імітую шепіт, склавши долоню човником і приклавши до губ, ніби намагаюся приховати цю інформацію від сторонніх вух. — Тому, — продовжую нормальним тоном, хоча правильніше сказати стервозним, — якщо не хочете залишитися цього місяця без зарплати, на роботу краще не спізнюватися, ПОДРУЖКИ, — виділяю останнє слово, щоб вони зрозуміли, як міцно ми “дружимо”. — Бо малювати вам пунктуальність я більше не стану, у мене олівець закінчився, — щось мене прямо понесло. Зізнаюся, я отримую задоволення, ставлячи стриптизерок на місце.

Зміюки сидять мовчки з озлобленими обличчями. Але жодна більше не намагається вякати в мою сторону. Гроші всім потрібні.

— Класно побалакали, дівчата, — фальшиво посміхаюся і махаю їм рукою. — Забігайте на чай, ще й попліткуємо! — розвертаюся і гордо залишаю зміїне кубло.

Напевно, я вербальна садистка, бо мене аж спазми пробирають від задоволення, як від найяскравішого оргазму, принижуючи цих тупоголових,

У коридорі натикаюся на Стаса, який намагається стримати сміх. Очевидно, він тут давненько стоїть і в курсі того, що відбувається. Який невихований директор. Підслуховувати не добре!

— Добрий вечір, Поліно! — директор бере себе в руки.

— Добрий, Станіславе Ігоровичу! У вас чудовий колектив! — вказую на роздягальню з танцівницями.

— Не міг пройти повз, почувши дружелюбне гарчання моїх дівчаток, — зрештою сміється чоловік. — Ти мені потрібна. Але для початку підготуй наказ про збільшення розміру штрафу за запізнення на роботу.

Пару секунд дивлюся на начальника з подивом на обличчі.

— Ви що, — розпливаюся в щирій і найширшій посмішці, дивлячись шефу в очі, — вирішили за мене заступитися?

— Хіба я можу вчинити інакше зі своєю дівчинкою? — з серйозним виразом обличчя Стас вигинає брову, на що я закочую очі і втомлено видихаю.

— То ти покривала тих, хто запізнився, Поліна? — чіпляється начальник за інформацію, що його цікавить, супроводжуючи мене до приймальні.

— Коли це? Не було такого, — швидко відводжу погляд убік від допитливого директора. Упс, якось незручно вийшло…

— Наразі пробачаю, Поліно. Впевнений, що такого більше не повториться! Ах-ха-ха! — щиро сміється, заражаючи своїм сміхом і мене.

— Наказ, — нагадує Стас у приймальні і йде до свого кабінету.

Коли документ готовий, стукаю у директорські двері й кладу перед начальником папірець для підпису. Стас ставить свій автограф і підводиться з крісла.

— Поїхали. Знову попрацюєш моїм водієм, – заявляє начальник.

Я навіть нічого не питаю. Все одно не відповість. Сподіваюся, ми не за кавою їдемо. Хоча, яка різниця куди їхати, якщо вибору в мене все одно немає.

Виходимо зі Стасом на парковку і бачимо на лобовому склі моєї Мазди неохайно виведені червоною помадою величезні жирні літери С, У, К, А.

— Які у вас креативні дівчата, — спокійно говорю начальникові. — Тон помади підібрали в тон моєї машини, — додаю і йду до водійських дверей.

Стас знову стримує сміх. Сподіваюся від моєї останньої фрази, а не від цієї бридкої ситуації.

Утримую важіль перемикача омивача лобового скла. Два потужні струмені рясно заливають літери, а двірники швидкими рухами стирають це неподобство з моєї Маздочки. Сучки пофарбовані. Напевно весь стрижень стерли, не пошкодували чиюсь помаду. Але будьте певні, стерви, я це просто так не залишу! Готуйтеся!