Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями] - Єжи Фіцовський

Чи читали Ви мою «Весну» у вересневому «Skamandr'i»?[149] В жовтні з’явиться друга частина тієї «Весни», як мені здається, краща. Я хотів би більше дізнатися про Вас, про Ваше життя в минулому. Чи не захотіли б Ви мені щось про себе написати? Ще раз сердечно дякую — дуже відданий і вдячний

Бруно Шульц

Дрогобич, 30.IX.1936

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дорога Пані!

Дякую за звістку й думки, завше для мене цікаві, бо вони стосуються моїх справ, а люди ненаситні в слуханні, коли їм хтось хоче говорити про них самих*. Відтоді, коли я Вам писав, мені стало дуже зле, не назовні, натомість різко погіршилася внутрішня ситуація. Я цілковито упав духом. Я сказав собі, що не є ні малярем, ні письменником, ні навіть порядним учителем. Мені здається, що я ошукав світ якоюсь блискітливістю, що нічого в мені немає. Я намагався відмовитися від творчості, жити як пересічна людина, і це мені здається дуже сумним. Окрім того, моє щоденне існування залежить від мого мистецтва, оскільки вартостями, запозиченими з мистецтва, я підпираю моє калічне вчителювання. Подумки я вже позбувся був посади й опинився у крайній нужді. Дивлячись на міських божевільних, на жебраків у лахмітті, я думав: може, невдовзі і я так виглядатиму. Ви знаєте, що я не надаюся до жодної чесної праці. Я не можу себе перемогти, не можу знайти жодної принади** в учителюванні. Тим я значно відрізняюся від моїх колег-учителів. Я б хотів байдикувати, нічого не робити, швендяти — мати трохи радості від краєвиду, від небосхилу, відкритого передвечірніми хмарками в ирій. Тоді, може, повернулася б радість життя. В умовах чинного безробіття чутно тільки погрози й напучування. Обов'язок виростає до якихось апокаліптичних розмірів. Загроза скорочення висить над кожним. Кілька років тому в нашій професії ще можна було відчувати спокій безпечного порту, якоїсь життєвої пристані. Було трохи погожості й радості. Тепер радість вигнали з нашого життя, а без радості, без невеликого надлишку радості я не вмію творити. Тільки нічого не кажіть Штурмові[150] про мою нехіть до праці, він того не любить у людях, хоча ставиться до інших із таким розумінням.

* У цьому полягає [секрет] успіху всіх ворожок, хіроманток тощо. [Примітка Б. Шульца]

** А я не вмію жити без якоїсь принади, без дрібки перцю, без якоїсь смаковитої приправи життя. [Примітка Б. Шульца]

Ви помиляєтеся, коли гадаєте, що для творчості потрібне страждання. Це стара затерта схема, — либонь, іноді й слушна, — але не в моєму випадку. Я потребую доброї тиші, трохи таємної, поживної радості, споглядальної пажерливості на тишу, на погожість. Я не вмію страждати. Страждання мене не підсилює. А може, я помиляюся.

Я не листуюся з жодною жінкою, крім Юни. Шкода, що ми не знайшли одне одного пару років тому. Тоді я ще вмів писати прегарні листи. З моїх листів поступово постали «Цинам. крамниці». Ті листи переважно були адресовані Пані Деборі Фоґель, авторці «Цвітуть акації»[151]. Більшість тих листів пропали.

Читання актуальних літературних видань гнівить мене. Я бачу, скільки люди пишуть, а я — нічого. Дякую Вам красно, — не трудіться надсиланням «Wiadomości»[152], не знаю, чи я їх читатиму. П. Штурмові не знаю, що й писати. Я в розпачі — без обґрунтованої рації, і в цьому становищі я є еготистом, замкненим на власних справах. Як то мав би зрозуміти Штурм — він, який цілковито відданий людям, позбавлений приватного життя, антитеза еготизму?

Не журіться Стефом[153]. То мусить трохи потривати, але минеться. Побачите.

Дуже сердечно Вас вітаю

Бруно Шульц 15.ХІ.1936

Чи Вам справді ще подобаються «Крамниці»? Чи Ви вірите в мою творчість?

Передавайте сердечні вітання Віткаци.

Чи можете Ви щось зробити у справі моєї фіктивної реєстрації у Сілезії? У сілезькій провінції вистачить посвідки про кількатижневу реєстрацію, як мене поінформував один адвокат із Катовиць. Як би те зробити? Але не варто цього брати близько до серця. Вам вистачить власних клопотів, та й, окрім того, Стеф хворий. Зачекаю, аж йому покращає.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дорога Пані Романо!

Ваш лист засмутив мене. Зі здивуванням упізнаю риса за рисою образ моїх власних депресивних станів. Як подібні між собою, по суті, люди. Так само, як усі мають однакові члени й органи, так само вони переживають ті ж стани. Чи в іншому разі були б можливі книжки та твори мистецтва, комунікація між ними? Але велика новина для мене — Ваша проба пера у прозі! Ви пишете досконало! Питання тільки, чи маєте Ви більший матеріал, чи вистачило б Вам духу на більшу річ. Спробуйте! Мене дивує виразний нарцисизм того короткого твору. Я не приписую його Вам. Це властивість, яка мене завше захоплює в жінці як вираз її принципової іншості, неосяжної для мене гармонії та згоди із самою собою. Це те, що мені назавше зостанеться чужим, а тому привабливим і омріяним. Сам я далекий від нарцисизму, і мені здається якимось метафізичним привілеєм віддаватися йому настільки безтурботно й безоглядно. Пишіть і далі! Кінцева пуанта дуже добра.

Що Вам порадити на Ваші стани? Якусь роботу! Це найкращий наркотик. Я кажу як мораліст, проте я далекий від тих заяложених банальностей. Я кажу з позиції внутрішньої гігієни та техніки життя. То єдиний наш порятунок. Спитайте Віткаци, чи міг би він бодай мить жити й не збожеволіти, чи не накласти на себе руки, коли б він не мав роботи.

Читаю тепер «Змори» Зеґадловича[154]. Дуже те мене цікавить і розпалює. Поза межами тієї книжки я бачу контури іншої книжки, яку сам хотів би написати. Отож, властиво, не знаю, чи читаю книжку [Зеґадловича], чи оту потенційну й не втілену. Так читається найкраще, коли поміж рядками я вичитую себе, власну книжку. Так ми