«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний
Львів'яни, як уже згадувалося, погано розуміли тоді російську мову. Називали її «какаючою». Коли виступав тією мовою військовий, слухачі ввічливо мовчали, але досить було цивільному почати говорити російською, як невдоволена аудиторія протестуючи гомоніла: «Не розуміємо! Говоріть з нами по-польськи або по-українськи!».
Сам мітинг ділився на дві частини: політичну і художню. У нудній політичній частині нескінченно повторювалися ті ж самі звертання і гасла у різних варіаціях. Починалося з засудження проклятого капіталістичного минулого під вигуки «Ганьба Пілсудському!», а завершувалося палким закликом «Хай живе батько Сталін!». Промовці в потрібних місцях першими починали плескати, змушуючи аудиторію їх наслідувати. В художній частині, крім професійних, нерідко брали участь і самодіяльні актори. Вокальні номери чергувалися з поетичною декламацією або, як це ще називали, художнім читанням. У репертуарі самодіяльних артистів незмінною популярністю користувалася «Давня казка» Лесі Українки. На кожному мітингу декламувалися уривки з цієї поеми. Акцент робився на таких «грізних» рядках:
Мужики цікаві стали, Чи ті кості білі всюди, Чи блакитна кров проллється, Як проткнути пану груди?Натяк був прозорий. Чекістський терор вже показав свої кігті і незабаром збирався ухопити місто за горлянку.
На закінчення мітингу головуючий, за усталеним ритуалом, звертався до публіки: «Чи є якісь запитання?». Одного разу я був свідком, коли не зовсім тверезий муляр з дев'ятого будинку нашої вулиці зголосився, що він має запитання, але не з місця, а з трибуни. Його люб'язно запросили туди. Він вибрався на трибуну і гучним голосом запитав:
— Скажіть, коли вас, нарешті, шляк трафить?
Своє запитання муляр висловив польською мовою. Головуючий, приїжджий східняк, не зрозумів цієї галицької ідіоми, що походить від німецького (ein) schlagen — вдарити, бігти, тут в розумінні «Коли ви щезнете?». На вимогу головуючого муляр знову повторив запитання під загальний регіт аудиторії. Хтось з президії тихо пояснив зміст фрази. Головуючий отямився і сповістив, що муляр сильно п'яний і швидко розпорядився, щоб міліціонери стягнули його з трибуни. Ніхто більше нещасного муляра не бачив.
В людних місцях Львова, на стінах високих будинків з'явилися величезні портрети Сталіна, Леніна та менші — інших комуністичних «вождів» — небожителів з Політбюро, серед яких, до речі, не було жодного українця чи поляка, але був український єврей Лазар Каганович. Усього вождів разом зі Сталіном було дев'ять: Андреєв, Ворошилов, Жданов, Калінін, Мікоян, Молотов, Хрущов. Скрізь порозвішували червоні транспаранти з серпом і молотом, зіркою та написами на зразок: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» або «Хай живе Сталінська Конституція!». Львів'яни призвичаїлися не звертати на них уваги. Але один із транспарантів постійно викликав у поляків дику лють. На ньому було написано: «Хай живе стародавній український Львів!».
Зміна влади в місті відчувається болючіше, ніж на селі. Раптом усі численні високооплачувані престижні адміністративні посади районного та обласного рівня, а також посади в армії, поліції, судочинстві, шкільництві, освіті, культурі, керівні посади у торгово-банковій сфері, у системі зв'язку, на виробництві стали для поляків недоступними. Їм залишалися робочі місця біля верстатів, на будівництві, у санітарно-очисних закладах міста, тобто в соціальному плані поляків зрівняли з українцями. До пори, до часу зберігала свої посади лише польська «трудова інтелігенція». Але домінуючі позиції втримати надовго вона не змогла.
Щоб притягнути на свій бік «єдинокровних братів», про яких говорив Молотов, проводилася поверхова українізація. В урядових установах Львова вперше зазвучала українська мова, радіо теж заговорило українською. Стали напівукраїномовними театри. Але справді реальним кроком у припиненні віковічної полонізації Галичини стало стихійне масове переведення шкіл на українську мову. Всього за декілька місяців кількість українських шкіл зросла з 371 до 5 536. Зросла теж кількість єврейських шкіл — з 23 до 103. Із 7 000 західноукраїнських шкіл в 1940 році польськими залишилися 984 школи. Пропорція 1 до 7 відповідала, в основному, справжньому кількісному співвідношенню польського і українського населення. Якщо ще додати українські етнічні землі, що опинилися тоді у німців за Сяном (Лемківщина, Посяння, Холмщина), то співставлення не на користь поляків буде ще більшим. Ось якого скромного результату досягли поляки за шістсотрічну політику всебічної полонізації. Національний склад Галичини напередодні війни був таким: українці — 4 257 тисяч (73,2%), поляки — 984 тисяч (16,2%), з них 73 тисячі колоністів 1920-1930 років, і 570 тисяч (9,9%) євреїв. Крім того, 49 тисяч (0,8%) припадало на німців та інших. Росіян у довоєнній Галичині статистика не знала. Щоб зрозуміти подальший хід подій варто ці цифри запам'ятати.
Галицькі євреї поставилися до українізації спокійно, хоч були прихильниками німецької та польської культури. Мусьо Штарк, який любив мало не щодня приходити на бесіди з моїм батьком (спілкування з пролетарієм — за його поняттям), спробував перейти на українську розмовну мову. Цією ж мовою Мусьо взявся викладати в університеті, де відразу дістав посаду. Раніше євреям важко було отримати в університеті посаду, а українцям- неможливо. Львівський університет ім. Яна Казімєжа (за австрійської доби ім. Франца І) перейменовано в університет ім. Івана Франка. Як завжди, польська професура всіма силами намагалася протистояти українізації вищих шкіл, зокрема університету. Єдиним аргументом їм служила та обставина, до якої вони самі приклали руки, що українською мовою, як бездержавною, не існувало навчально-наукової літератури. А ця література, у свою чергу, не була потрібна українською, оскільки немає українських вищих навчальних закладів. Цим лукавим софістичним аргументом російські українофоби широко користуються і донині. Слід підкреслити, що поверхова большевицька українізація не змінила істотно реальний мовний режим міста. За весь період війни Львів зберігав польськомовний характер. Польською мовою львів'яни спілкувалися на вулиці, на ринку, в транспорті, на пошті тощо.
Відомий у Польщі літератор і дотепник Бой-Желенський, що втік перед німцями з Варшави до Львова, говорив тоді так: «Я тепер працюю в українському університеті імені Івана Франка, отримую за це зарплату російськими рублями, читаю курс французької літератури єврейським студентам польською мовою». Якби там не було, за сприяння
