«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний
Так тривало якийсь час до певної ночі, коли будинок раптом здригнувся від тупотіння численних чобіт, шуму і галасу, На всіх поверхах одночасно затраскали, заскрипіли двері. Цієї ночі у Львові органи НКВД та міліція провели облаву на непрописаних біженців. Тих, хто не мав прописки і роботи, забирали на депортацію на Урал, на тамтешні заводи. НКВД розпочав вже свою чорну роботу — вивозити з Західної України невгодних людей. Здебільшого слід за депортованими назавжди губився в російських снігових пустелях. Львів'яни стали наочно осягати здавна відому в Росії державну істину, що ворота в Сибір є для всіх широко й постійно відкритими. Тоді, до речі, вияснилося, що під час поліційної облави в місті, на відміну від села, немає практично де сховатися. У місті немає ні лісу, ні чагарників, ні ярів, словом, такого природного місця, де людина, мов звір, може знайти прихисток.
У мову львів'ян увійшов новий термін — вивезення («вивузка»). Саме слово «вивіз» набирало таємничо-страхітливої сили. За ним ховався один з найжахливіших засобів московсько-большевицького терору. Вивозу підлягали всі небажані для Москви категорії населення без обмеження віку і статі. З тієї пори в душах досі традиційно непокірних офіційній владі львів'ян зародилося почуття безсилля і приниження перед організованим терором тоталітарної держави.
Наступного дня я почув, як Іцик з болем казав Гельці Валах: «Знаєш, це не така влада, за яку вона себе видає». За даними сучасних дослідників, упродовж 1940 і перших місяців 1941 років із Західної України було примусово депортовано на схід 64 583 євреїв-біженців. Скоро містом поповзли чутки, що не лише біженців, але всіх заможних людей, так званих буржуїв, вивозитимуть на Сибір. Домовласниця нашого будинку, «буржуйка» Веста Вайсман скаржилася моїй матері, що вона тепер втратила спокій, стала погано спати зі страху перед вивезенням. Зрештою, тоді багато львів'ян втратило спокій, бо кампанія вивезень і арештів наростала. Відтоді ціле місто охопив жах, бо ніхто, дійсно ніхто не був певний, що найближчої ночі не прийде і його черга. Первісна оцінка радянського режиму як вдані аморфної, хаотичної, примітивного розгардіяшу, поволі змінювалася. Виявилося, за показними наївними, тріскучими, псевдогуманними гаслами маскувалася досконало організована, небачена в історії політична система людиноненависницької тиранії.
За декілька місяців 1939-1940 років було зруйновано віками сформований європейський економічний уклад життя Львова і загалом Галичини. Спішно проведено одержавлення усіх промислових підприємств, банків, транспорту, торгових закладів, кооперативів, багатоквартирних будинків. З пропагандистським галасом конфісковано поміщицьку і церковну землю нібито для роздачі селянам. Однак галичани вже знали драматичний розвиток сценарію: невдовзі у хліборобів відберуть їхню землю і заженуть у колгоспне ярмо.
Серед біднішої частини євреїв Львова до війни переважали робітники дрібних кустарних підприємств, а також ремісники: шевці, капелюшники, ювеліри, оптики. Майже 80% кравців, 70% перукарів у Галичині були євреї. Звичайним традиційним заняттям більшості євреїв була торгівля — стаціонарна, гуртова, роздрібна. Статистика каже, що майже вся торгівля в Галичині була в єврейських руках. У 1921 році євреї складали 74,1% усіх зайнятих в торгівлі. Львівські крамниці, що, як правило, належали євреям, радвлада відбирала без жодної компенсації. Більшість будинків у місті теж належала євреям. У передвоєнні роки серед жителів Львова побутував такий вислів: «Польськє уліце — жидовскє камєніци». «А Львів наш», — додавали українці.
Тепер ця приповідка втратила сенс. І вулиці, і кам'яниці, і ціле місто стали совєтськими. Тоталітарна московсько-большевицька держава, прикриваючись ідеологічними догматами та інтернаціональними гаслами, здійснювала брутальне пограбування своїх нових підданих, цинічно привласнювала чуже добро.
Деякою втіхою могло бути хіба те, що проголошувалося скасування безробіття і формально не дискриміновано людей за національною ознакою. Проте на всі головні посади міської, а також районної чи обласної адміністрації прибули з Росії заздалегідь визначені службовці, не говорячи вже про органи НКВД та армії. Із ліквідацією безробіття становище єврейської та української інтелігенції морально поліпшилося. Усім знайшлася сяка-така робота. Перед війною в Галичині із загальної кількості 1 700 практикуючих лікарів 1 150 були євреї. Єврейського походження були 41% працівників культури, театрів і кіно, 43% - зубних техніків і 45% - старших медсестер. Євреями були 2 200 адвокатів. Для порівняння — українців-адвокатів було заледве 450.
Муся Штарка взяли на роботу в університет. Галицьких євреїв почали брати на роботу в нижчі адміністративні ланки. Популярний львівський анекдот тієї пори розповідав, що поляки, які раніше нарікали на єврейське засилля в комерції, мовляв, не дають євреї займатися торгівлею, тепер масово, щоб вижити, торгують на ринку «Кракідали» власними речами. Євреї, які раніше скаржилися, що їх поляки не допускають до прибуткових чиновницьких посад, тепер отримують зарплату «служащіх», на яку годі пристойно прожити. А українці, вічні борці за вільну Україну, мають свою «Вільну Україну» за п'ять копійок у кожному кіоску.
11Хтось влучно підмітив, що суспільно-політичне життя трьох громад довоєнного Львова — української, польської та єврейської — нагадувало орбіти віддалених планет, які дуже рідко між собою перетиналися. Стосовно взаємин української та єврейської громад таке образне порівняння було, на жаль, більш ніж влучним.. На непривабливий стан цих взаємин впливали розмаїті чинники, але найголовнішою причиною була свідома відчуженість самих євреїв від бездержавного, пригнобленого українства. Байдужість, за якою ховалася зневага до українства, яскраво проявлялася в ігноруванні євреями української мови. Небажання засвоювати мову навколишньої людності потягло за собою небажання мати культурно-політичні зв'язки з місцевим населенням. За свідченням відомої громадсько-політичної діячки Мілени Рудницької (єврейки по матері), обидва суспільства, українське і єврейське, в довоєнний період жили окремим життям, відгороджені муром взаємних невдоволень. Хоч як це не дивно, навіть політичні діячі, депутати польського сейму, що співпрацювали у Варшаві, не підтримували у Львові ні політичних, ні товариських взаємин. У драматичний час Катастрофи така недалекоглядна позиція дала свої гіркі плоди як для одних, так і для інших. Зберігалися ще етнічні стереотипи, за якими єврей виступав в образі
