«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний
Налагоджену роками, широко розгалужену і зручну торговельну мережу Львова совєтська влада зруйнувала вщент за якихось два-три місяці.
Приватних власників замінила анонімно бездушна державна система під назвою «Міськхарчоторг». Малі продовольчі крамнички отримали дивну для галицького вуха назву «бакалія», а великі — «гастроном». Не для вигоди населення, а для вигоди бюрократів «Міськхарчоторгу» незабаром шляхом об'єднання крамничок проведено велике укрупнення. Нещадна та необдумана кампанія таких заходів поглинула всі торговельні заклади Клепарівської вулиці. З тих пір до сьогодні тут немає жодної продовольчої крамниці. Хоча, либонь, скоро знову появляться.
Новий режим наказав продавцям торгувати за старими цінами. В грошовому обігу до грудня 1939 року паралельно обертались знецінений польський злотий і радянський рубель, що створювало вигідний для прибульців зі сходу валютний паритет. Купці, які добре зналися на фінансах, відразу збагнули, що за старими цінами торгувати зовсім невигідно, — єдиним виходом для них було причаїтися або самоліквідуватися.
Мойсей Блязер оповідав татові, як до його скромної мануфактурної крамнички (полюбляв казати: «до мого інтересу») вийшов випадково офіцер, чи то пак командир Червоної армії. «Командир, — розповідав Блязер, — дивився на викладений товар з таким захопленням, наче дитина на цяцьку. Коли я назвав цілу метра вибраної ним тканини, він аж затрясся, вигрібаючи з кишені без останку все, що мав. Придбав він на свої гроші цілий сувій — всі сорок метрів!
Таких покупців у мене ще не було. За часинку прибігло ще двійко командирів з новенькими рублями в руках. Стали купувати ти мої тканини теж не на метри, а на сувої.
Еге, щось тут не так, — стурбовано звірявся татові Блязер. Це не схоже на торгівлю, а радше на рабунок. Я, буцімто, — на обід, враз зачинив крамницю на замок. Гадаю наразі інтерес прикрити, товар притримати, а найпевніше — заховати».
Блязер довірливо попросив мого батька допомогти йому перевезти текстильний товар з крамниці до своєї квартири.
Совєтські військові старшини та наслані чиновники, що хмарою наїхали до міста, в перші тижні, наче хорти, гасали по львівських крамницях, викуповуючи все: ювелірні вироби, тканини, шкіру, одяг, взуття, годинники, фотоапарати, меблі. Словом, геть усе — включно до ґудзиків і швацьких ниток. Ті, вищих рангів, і енкаведисти отоварювалися прямо на львівських торговельних базах. Знаний тодішній випадок, коли відомий «русский писатель» Олексій Толстой спеціально примчав до Львова отоваритися на базі чоловічими костюмами. Вочевидь, що далеко не за повну їхню вартість. Траплялися також такі приїжджі покупці, які заявляли ошелешеному господареві «Купую все, що маєте в крамниці». За такої ситуації збентежені власники стали масово приховувати товар, хоч за утаювання влада погрожувала карою. Гальперн теж сховав свій товар тобто переніс його через поріг торгового залу до житлових кімнат. За доносом недоброзичливців міліція провела у нього трус. Гальперна як спекулянта за знайдений його ж власний товар показово засудили на чотири роки ув'язнення. Зважаючи на вік, такий присуд був рівнозначний смертному вироку Ось так пропав старий Гальперн з Клепарівської.
Восени 1939 року у Львові забракло продуктів першої потреби, зокрема цукру. Біля крамниць утворювалися черги до ста і більше метрів завдовжки. Мені тоді довелося гартуватися і призвичаюватися до радянського способу торгівлі та життя у тих довжелезних чергах за цукром. Незабаром через відсутність муки виникли катастрофічні перебої з хлібом. Не стало м'яса, масла, молока. З тієї нагоди і пори походить гіркий анекдот що з російської азбуки треба викинути літеру «м», бо для однієї махорки не варто тримати цілу букву. Тоді поширився й інший анекдот східноукраїнського походження про поїзди, що возять вантажі між Україною і Росією. Той поїзд, що везе з Україні вантаж, натужно промовляє басом: «Везу хліб і сало, хліб і сало». Поїзд з Росії крикливо тарахкотить скоромовкою: «Табак-спічькі, табак-спічькі».
Загальний совєтський дефіцит товарів першої необхідності не оминув і школярських предметів. З торгівлі раптом щезли зошити на якісному білому папері. Натомість з'явилися на жовтявому, дрантивому, зате з портретом вождя на обкладинці. Щезло також звичайне чорнило. У канцтоварах раніше існувало розмаїття «атраментів» з мінливими відтінками кольорів. Найпоширенішими з них були синій та чорний, а ще використовували зелений, червоний і для особливого письма — золотистий. Усіх їх замінив один-єдиний фіолетовий колір. Весь Союз писав похідним від зеленого військового кольору фіолетовим чорнилом. Іншого совєтська хімічна промисловість, налаштована на війну, не виробляла.
Від харчових труднощів львів'ян врятувала геополітика. Після розвалу Польщі Львів раптом опинився на рубежі Сходу і Заходу. Неподалік проходив спільний радянсько-німецький кордон, наразі нещільний. Люди тікали у той чи інший бік, залежно від політичних уподобань. Відбувався ще легенький обмін населення: львів'яни німецького походження масово виїжджали на етнічну батьківщину. Отож, затаїти перед сусідами невтішний стан справ з продовольством у Львові було неможливо. А хотіла влада того, чи не хотіла, Львів зробився західною вітриною Совєтського Союзу. У Кремлі змушені були десь увірвати, щоб прирівняти постачання Львова до привілейованих під тим оглядом столичних міст — Москви та Києва. Так появилися у Львові продукти, і ті, на літеру «м», і у достатній кількості дефіцитний цукор. У продаж поступали досі небачені тут делікатесні цінні породи каспійських риб, балики, кавказькі вина і, звичайно, уславлений російський експортний товар — паюсна та кетова ікра. Скрізь у «бакаліях» на видному місці в неоковирних фанерних діжках виставляли червону кетову ікру. Продавці черпали з діжок цей делікатесний продукт незграбними дерев'яними лопатками і клали на вагу, підстеливши газетний папір, з браку обгорткового. Якогось ажіотажного попиту за ікрою не спостерігалося. Прості львів'яни казали, що не вбачають в ній чогось надзвичайного: несмачна, солена, тхне рибою та ще й недешева.
У крамницях «Міськхарчоторгу» навесні 1941 року неочікувано з'явився особливий хлібопекарський виріб, який викликав широкі пересуди антисемітського характеру, що мали відгомін за німецьких часів. Тим пекарським виробом стала маца прісний пшеничний хліб у вигляді дуже тонких сухих коржів (єврейський пасхальний хліб). Розпочали торгувати мацою якраз напередодні
