«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

фізична вада — одне око мало зиз (косоокість), що, до речі, врятувало Павла від військової мобілізації, то, можливо, мав шанс потрапити на театральну сцену. Павло не вперше продемонстрував нам виставу одного актора і ми провели чудовий вечір, спілкуючись із ним. Він, досягаючи потрібного комічного ефекту, зобразив в особах польських офіцерів, які в перший день війни бундючно горлали: «Завтра будемо в Берліні», а вже на другий — ховалися перед всюдисущими німецькими літаками в бур'янах і по селянських городах. Заспівав нам Павло і новомодну пісеньку — оперативний відгук на воєнні події. Із цієї популярної тоді серед українців народної пісні мені запам'яталися декілька строф: Німецькі бомбовці над Львовом гуділи, Польські офіцери в капусті сиділи. У неділю рано сталася новина: Розпалася Польща на дві половини, Одну половину взяли собі німці, Другу половину — червоноармійці. — Чи ви, ляхи, спали, чи ви в карти грали, Що ви свою Польщу на війні програли? — Ми спати — не спали, ми в карти не грали, Як під'їхав німець, ми страшно тікали. Світи місяченьку, скоса на Варшаву, Бо вже вража Польща навіки пропала.

Оповів нам Павло, вже серйозним тоном, про свої враження від німецької армії, яку мав нагоду спостерігати зблизька. Мостиська належали до тієї частини Галичини, яка в ході німецько-польської кампанії потрапила під короткочасну окупацію вермахту. Згідно з домовленостями Гітлера — Сталіна, після 17 вересня німці стали звідти відходити на демаркаційну лінію за річку Сян.

У Павлових словах, а точніше, в низці оповідей про бойовий вишкіл, організованість, технічну оснащеність німецької армії звучало беззастережне захоплення. Він показав, знову ж в особах, як браві німецькі солдати, зламавши польський опір, захопили Мостиська. В його показі польські вояки виглядали розгубленою отарою овець, а німці, із закоченими рукавами, — вмілими пастухами, які сумлінно виконували свою роботу. «У них такий шик, такий спосіб воювати, — розповідав Павло, — йти у бій із закоченими рукавами. Німецькі солдати — всуціль молоді, дужі юнаки, — продовжував Павло, — хлопці — веселі, красиві. Армія — повністю моторизована. Навіть піхота їздить на машинах. Крім того, силенна кількість мотоциклів, танків, бронетранспортерів і авіації. Постачання у них працює як годинник. Німецькі солдати всім вдосталь забезпечені, нічого не забирають від населення».

Екзальтована зачарованість Павла німцями сприймалася без заперечень, як належне. Галичани, які понад шість поколінь (150 років) перебували під владою австрійських німців, усе німецьке звикли цінувати якнайвище. Загально вважалося, що німці мають виняткові організаційні здібності, є дуже дисциплінованими, відзначаються сумлінністю і старанністю в роботі і завзяті у досягненні мети. Зрештою, такі погляди на німців існують донині.

— До цивільної людності, — вів далі Павло, — солдати ставляться коректно. Німці не люблять лише злодійства та чомусь сильно не терплять жидів.

І став Павло оповідати нам дивовижні речі. У неділю, в полудне, навмисне, коли публіка в Мостиськах якраз виходила з парафіяльної церкви та з костела, німці зігнали групу поважних, шанованих у містечку євреїв на Ринкову площу. Їм вручили мітли і на очах перехожих, на глум, змусили підмітати головну площу. Типовий німецький псевдожарт, породжений германською манією чистоти. Серед «підмітальників» були рабин Мостиськ, він же вчитель німецької мови, знаний адвокат, шанований жителями містечка лікар та декілька заможних купців, серед них -найбільший в районі торговець зерном (Павло називав прізвища). Їх присилували підмітати вулицю на єврейське свято, коли віруючим не дозволялося взагалі нічого робити, тільки молитися. Хто, на погляд німців, не виказував ретельності в роботі мітлою, того нещадно лупили дрючками. Особливо лютували солдати, одягнені в чорну форму, що на пілотках мають зображення черепа і схрещених костей.

— Солдати в чорній уніформі, — розповідав Павло, — вхопили прямо на вулиці кількох хуситів (хасидів), обрізали їм пейси, змусили їздити верхи один на одному і всіляко над ними знущалися. А насамкінець сильно побили. Взагалі вони так чомусь ненавидять жидів, що готові їх убивати, — зробив висновок Павло восени 1939 року.

Мій батько пережив Першу світову війну і добре знав порядки у німецькому та австрійському війську, де не було місця антисемітизму. Його страшенно здивувало, що законослухняні німецькі солдати, які славилися міцною військовою дисципліною, могли самовільно збиткуватися над мирним цивільним населенням, пригноблювати і мучити євреїв.

— Тут щось не так, — сказав він. — Без наказу зверху німецький солдат, знаю, нічого такого не зробить. Замішана тут, напевне, найвища влада, мабуть, сам Гітлер.

Про те, що Гітлер запеклий антисеміт, знали всі, але щоб армія німецька стала робити погроми цивільного люду, не могли зрозуміти. Адже армія традиційно вважалася аполітичною.

З часом у Львові дізналися, що за подібним зразком, як у Мостиськах, німці публічно глумилися над євреями на площах Судової Вишні, Дрогобича, Стрия, Самбора, Добромиля та інших галицьких містечок. Вже тоді виникало тривожне припущення, що ці показово-провокаційні акції здійснені німцями спеціально для заохочення місцевого населення до єврейських погромів.

9

Можна сміливо сказати, що Львів ні перед тим, ні після не зазнав такої галасливої, відверто безпардонної, цілеспрямованої, всеосяжної пропагандивної кампанії, як восени 1939 року. Советська влада тоді готувала пародійні «вибори» до винятково декоративних народних зборів, які мали заднім числом просити Москву і, звичайно, «батька» Сталіна особисто включити «визволену» Західну Україну до складу СССР. Щоденно з ранку до вечора на підприємствах, в установах, школах, на вулицях, у домоуправліннях, навіть у медичних закладах спеціальні агітаційні бригади організовували мітинги, читали лекції, доповіді, проводили пропагандивні бесіди. Літаки розкидали над вулицями міста агітаційні листівки. Колишній польський уряд і польське правління неодмінно звали «буржуазним», а польську державу — «панською». Дорадянську дійсність всебічно шельмували як часи гноблення, експлуатації та безпросвітної нужди. Натомість під небеса вихвалялося майбутнє «заможне, квітуче життя в СРСР». Про це кричали з ранку до вечора чорні гучномовці, почеплені на