Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес
Звісно, я маю на увазі письменників, які гадають, що література — це мистецтво, покликане покращити світ. Інші, які думають, що це мистецтво, призначене поліпшити їхні банківські рахунки, мають формули для писання, які є не тільки вивіреними, їх можна розв’язати з такою точністю, наче то математичні формули. Видавці це знають. Один із них недавно розважався, пояснюючи мені, як легко його видавництво могло би здобути Національну літературну премію. По-перше, треба було вивчити членів журі, їхні особисті історії, їхні праці, їхні літературні смаки. Видавець думав, що сума всіх цих елементів врешті-решт дала би середнє значення загального смаку журі. «Для цього є комп’ютери», — казав він. Установивши, яким є різновид книжки, котра має найбільше шансів отримати відзнаку, треба було дотримуватись методу, який є супротивний тому, що його зазвичай застосовує життя: замість того, аби шукати, де є така книжка, треба було з’ясувати, хто з письменників, добрих чи поганих, найкраще обдарований, аби її створити. Залишалось тільки підписати з ним контракт, аби він сідав писати по мірці книжку, яка наступного року отримає Національну літературну премію. Тривожить те, що видавець вкинув цей набір у млин комп’ютерів, і ті видали йому, що можливість успіху становить вісімдесят шість відсотків.
Тож проблема не в тому, щоб написати роман (чи оповідання), а в тому, щоби насправді його написати, навіть якщо потім його не продаси і не здобудеш жодної премії. Саме це є відповіддю, якої нема, і якщо хтось має причини знати це зараз, то це той, хто пише цю колонку із затаєною метою знайти своє власне рішення загадки. Бо я вернувся в свою робітню в Мексиці, де рівно рік тому залишив кілька незакінчених оповідань і розпочатий роман, і відчув себе так, наче не можу знайти кінець, щоб розмотати клубок. З оповіданнями проблем не було: вони в смітнику. Прочитавши їх з цілющої дистанції в один рік, насмілюсь запевнити (і, мабуть, це буде правдою), що написав їх не я. Вони були частиною старого проекту з шістдесяти чи більше оповідань про життя латиноамериканців в Європі, та основна їхня вада була визначальною для того, аби їх подерти: навіть я сам їм не вірив.
Не буду зарозуміло говорити, що в мене не тремтіла рука, коли я рвав їх на клапті, які потім розкидав, аби їх не можна було відновити. Тремтіла, і не тільки рука, бо про рвання паперів я маю спогад, який може видатися надихаючим, однак для мене він є гнітючим. Цей спогад сягає липневого вечора 1955 року, напередодні моєї подорожі в Європу як спеціального кореспондента газети «Ель Еспектадор», коли поет Хорхе Ґайтан Дуран прийшов в мою кімнату в Боготі з проханням, аби я залишив щось для публікації в журналі «Міто». Я щойно переглянув свої папери, поклав в надійний сховок ті, які вважав вартими, щоб їх зберігати, і порвав ті, які визнав безнадійними. Ґайтан Дуран з тією невситимою жадобою, яку він відчував до літератури, а особливо до можливості виявити приховані скарби, почав порпатися в кошику з подертими паперами і раптом знайшов щось, що привернуло його увагу. «Але ж це дуже публікабельне», — мовив він. Я пояснив йому, чому я це викинув: то був цілий розділ, який я вилучив зі свого першого роману «Опале листя» (на той час вже опублікованого), і в нього не могло бути іншого чесного призначення, окрім кошика на сміття. Ґайтан Дуран був незгоден. Йому здавалося, що той текст і справді був би зайвий в романі, однак сам по собі він має іншу цінність. Радше для того, аби зробити йому приємність, аніж тому, що він мене переконав, я дозволив йому зліпити докупи клейкою стрічкою роздерті аркуші й опублікувати розділ, наче то було оповідання.
«Як ми це назвемо?» — запитав він мене, вживаючи множину, яка рідко коли була настільки виправданою, як в тому випадку. «Не знаю, — відказав я. — Це просто монолог Ісабель, яка дивиться на дощ в Макондо». Майже в той самий час, коли я це казав, Ґайтан Дуран угорі першої сторінки написав: «Монолог Ісабель, яка дивиться на дощ в Макондо». Так зі сміття витягли одне з моїх оповідань, яке отримало найкращу похвалу критики і особливо читачів. Проте цей досвід не прислужився мені для того, аби я більше не рвав оригіналів, які не здаються мені публікабельними, він навчив мене, що рвати їх треба так, аби їх ніколи не можна було зліпити докупи.
Рвати оповідання це щось непоправне, бо писати їх — однаково що заливати бетон. Натомість писати роман — це наче класти цеглу. Іншими словами: якщо оповідання не тужавіє з першої спроби, краще не наполягати. З романом легше: можна почати заново. Саме це і трапилось зараз. Ні тон, ні стиль, ні характер персонажів не підходили романові, який я недописав. Але тут пояснення також є одним, і навіть я сам йому не вірив. Намагаючись знайти рішення, я знову перечитав дві книжки, які вважав корисними. Першою був роман «Виховання почуттів» Флобера, який я не перечитував з далеких безсонних університетських ночей, і зараз він прислужився мені тільки для того, аби уникнути деяких аналогій, які були б підозрілими. Але мою проблему він не розв’язав. Другою книжкою, яку я прочитав ще раз, був «Дім сплячих красунь» Ясунарі Кавабати, який роки три тому запав мені в душу і є чудовою книжкою. Та цього разу він нічим мені не прислужився, бо я шукав підказок про сексуальну поведінку старих, а те, що знайшов у цій книжці, є сексуальною поведінкою старих японців, яка, здається, є такою ж дивною, як все японське, і, ясна річ, не має нічого спільного із сексуальною поведінкою старих карибів. Коли я розповів про свій клопіт за столом, один з моїх синів (той, що має більше практичного чуття) сказав мені: «Почекай кілька років і пізнаєш це на власному досвіді». Та інший, котрий є митцем, був конкретнішим: «Перечитай “Страждання молодого Вертера”», — сказав він без жодного кепкування в голосі. Я й справді спробував, не тільки через те, що є дуже слухняним батьком,
