Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес
Коли я прибув у Париж, то був всього лиш грубим карибом. Найбільше я вдячний цьому місту, з яким у мене стільки старих чвар і стільки ще давніших любовних зв’язків, за те, що він показав мені нову і сміливу перспективу Латинської Америки. Бачення цілого, якого ми не мали в жодній із наших країн, робилося дуже чітким довкола стола в кав’ярні, і врешті-решт ти усвідомлював, що попри те, що з різних країн, усі ми — команда одного корабля. Можна було здійснити подорож усім континентом і здибатись з його письменниками, митцями, опальними чи початкуючими політиками, всього лиш перейшовшись багатолюдними забігайлівками Сен-Жермен-де-Пре. Декотрі не приходили, як це сталося у мене з Хуліо Кортасаром — яким я вже тоді захоплювався за його чудові оповідання з «Бестіарію», — якого я майже рік дожидав у «Олд Неві», куди, як хтось мені сказав, він навідувався. Років через п’ятнадцять я нарешті його зустрів, також у Парижі, і він усе ще був таким, яким я уявляв його віддавна: найвищим на світі чоловіком, що вирішив ніколи не старіти. Точною копією того незабутнього латиноамериканця з одного його оповідання, який полюбляв похмурими світанками ходити дивитися на страти на гільйотині. Пісні Брассенса вдихалися разом з повітрям. Вродлива Тачія Кінтана, відчайдушна басконка, яку ми, латиноамериканці звідусіль, перетворили на вигнанку із наших, творила чудо, готуючи на спиртівці смаковиту паелью на десятьох. Поль Кульо, ще один з навернених нами французів, знайшов назву для того життя: la misère dorée (щасливі злидні). Я не дуже ясно усвідомлював свою ситуацію до однієї ночі, коли раптом опинився побіля Люксембурзького саду, не з’ївши за день жодного каштана і не маючи де спати. Довгі години блукав я бульварами в надії, що проходитиме патруль, що забирав арабів, і забере й мене поспати в теплій камері, але як я його не шукав, знайти не міг. На світанку, коли серед густої мли почали проступати палаци на Сені, я широкими й твердими кроками попростував до Сіте із виглядом добропорядного робітника, який щойно встав, щоби іти на фабрику. Коли я переходив мостом Сен-Мішель, відчув, що в темряві я не один, бо розчув чіткі кроки когось, хто наближався з протилежного боку. Я бачив, як він вимальовується в темряві, крокуючи тим самим тротуаром і в тому ж темпі, що і я, дуже близько побачив його піджак з шотландки у червоні і чорні квадрати, а в мить, коли ми розминались на середині моста, я побачив його розколошкане волосся, турецькі вуса, сумне лице задавненого голоду і невиспаності, побачив його очі, сповнені сліз. У мене похололо серце, бо той чоловік, схоже, був я сам, що вже вертався назад.
Таким є мій найяскравіший спогад тих часів, і він, як ніколи сильно, воскрес у моїй пам’яті зараз, коли я повернувся в Париж, вертаючись зі Стокгольма. Місто відтоді не змінилось. У 1968 році, коли цікавість привела мене подивитись, що сталося після дивовижного травневого вибуху, я виявив, що закохані не цілуються на публіці, на вулицях знову поклали бруківку і стерли написи, найгарніші із тих, що їх колись писали на стінах: «Всю владу уяві», «Під бруківкою — пляж», «Любіть одних понад інших». Вчора, обійшовши місця, які колись були моїми, я зміг помітити тільки одну новинку: вбраних в зелене муніципальних працівників, що їздять містом на зелених мотоциклах і механічними руками зоряних мандрівників підбирають на вулицях какульки, що їх мільйон поневолених псів вивергає кожні двадцять чотири години у найпрекраснішому місті на світі.
29 грудня 1982 року,
«Ель Паїс», Мадрид
Повернення в МехікоЯкось в одному інтерв’ю я сказав: «Про Мехіко, де є стільки любих друзів, у мене лишився тільки спогад про неймовірний день, коли падав дощ і світило сонце поміж деревами лісу Чапультепек, і я був настільки заворожений тим дивом, що втратив орієнтацію і став кружляти під дощем, не знаходячи виходу».
Через десять років після тієї заяви я вернувся, щоб розшукати той зачарований ліс і знайшов його попсутим забрудненим повітрям і враженням, що між його пониклими деревами вже ніколи не падав дощ. Цей випадок раптом показав мені, скільки мого життя і життя моїх рідних залишилось у цьому люциперовому місті, яке нині є одним з найвелелюдніших і найпросторіших у світі, і наскільки змінилися місто і ми, відколи 2 липня 1961 року приїхали безвісні і без гроша в кишені на закурений центральний вокзал.
Цю дату я не забуду ніколи, хоча її не було на штампі в старому паспорті, бо наступного дня з самого ранку мене розбудив телефонний дзвінок приятеля, який сказав, що помер Гемінґвей. Насправді він розтрощив собі голову, вистріливши з рушниці у піднебіння, і цей кошмар назавжди лишився в мене в пам’яті як початок нової епохи. Мерседес і я, що були одружені вже два роки, і Родріґо, якому не було ще й року, попередні два місяці жили в номері готелю на Мангеттені. Я працював кореспондентом кубинської агенції новин у Нью-Йорку і до того часу не знав місця, більше підхожого для того, аби померти вбитим. То був бридкий і безлюдний офіс у старій споруді Рокфеллерського центру, з кімнатою телетайпу і редакційною залою з єдиним вікном, яке виходило в глибокий сумний двір, що завжди тхнув холодною кіптявою, а з його дна повсякчас доносився шемет щурів, що воювали за недоїдки в сміттєвих баках. Коли те місце зробилося нестерпним, ми поклали Родріґо в кошик і сіли в перший автобус, що їхав на південь. Увесь наш капітал становив триста доларів, і ще сто прислав нам з Боготи в колумбійське консульство в Новому
