Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

Я згадав про ці епізоди у починах великих письменників у ході майже чотиригодинної розмови, яку я вчора мав із Роном Шеппардом, літературним редактором журналу «Тайм», який готує розвідку про літературу Латинської Америки. Мене у цьому інтерв’ю потішили дві речі. Перша та, що Шеппард сам говорив і мене змушував говорити тільки про літературу і показав — без найменшого прояву інтелектуального снобізму, — що дуже добре знає, що це таке. Друга та, що він дуже уважно прочитав усі мої книжки, дуже добре їх вивчив, не тільки кожну окремо, але й в сукупності, а ще завдав собі тяжкого труду прочитати численні мої інтерв’ю, аби не повторювати тих самих запитань, які ставлять завжди. Останнє привабило мене не стільки тим, що полестило моєму марнославству (усе-таки, це те, чого не можна і не треба виключати, коли розмовляєш з будь-яким письменником, навіть із такими, які здаються найскромнішими), а тим, що дало мені змогу краще пояснити, з огляду на власний досвід, мої особисті уявлення про ремесло писання. Кожен письменник, в якого беруть інтерв’ю, одразу ж виявляє (через якийсь дрібний промах), що інтерв’юер не читав книжку, про яку йде мова, і з того моменту, і, можливо, так, що інший цього не помічає, ставить його в невигідне становище. Натомість я зберігаю дуже приємний спогад про дуже молодого іспанського журналіста, який узяв у мене дуже детальне інтерв’ю про моє життя, гадаючи, що я є автором пісні про жовтих метеликів, яка тоді звучала повсюди, але не мав найменшого поняття про те, що та музика була породженням книжки, яку написав саме я.

Шеппард не поставив жодного конкретного питання, не використовував магнітофона, тільки час від часу робив дуже короткі помітки в шкільному зошиті, йому було байдуже, якими відзнаками мене нагородили тепер чи раніше, він не намагався дізнатися, яким є призначення письменника, чи скільки книжок я продав і скільки грошей заробив. Я не буду робити узагальнення нашої розмови, бо все, про що в ній говорилося, належить тепер йому, а не мені. Однак я не зміг опертися спокусі вказати на цей факт, як на обнадійливу подію в каламутному потоці мого нинішнього приватного життя, де я тільки те й роблю, що кілька разів на день відповідаю на ті самі питання, які мають завжди ті самі відповіді. Ба навіть гірше: на ті самі питання, які щодня мають все менше спільного з моїм ремеслом письменника. Натомість Шеппард, так само природно, як дихав, рухався, не натикаючись на найтемніші таємниці літературного творення, і коли він попрощався, мене переповнювала ностальгія за часами, коли життя було простішим і можна було досхочу говорити годинами ні про що інше, як літературу.

Проте ніщо з того, про що ми говорили, не запало мені в душу так, як фраза Борхеса: «Тепер письменники думають про провал чи успіх». Так чи сяк, те саме я казав стільком молодим письменникам, яких стрічаю по світах. На щастя, я не бачив, щоби всі вони намагались закінчити роман як-небудь, аби встигнути на конкурс. Я бачив, як вони падають в безодню деморалізації через неприязну критику або через те, що їхні рукописи не приймає видавництво. Одного разу я почув, як Маріо Варґас Льйоса сказав фразу, яка попервах збила мене з пантелику: «У мить, коли він сідає писати, кожен письменник вирішує, буде він добрим письменником чи поганим письменником». Проте через декілька років у мій дім в Мексиці приїхав двадцятитрирічний хлопець, який шість місяців тому опублікував свій перший роман і того вечора почувався переможцем, бо щойно вручив видавцеві свій другий роман. Я пояснив йому своє замішання через поспіх, з яким він здійснює свою скороспілу кар’єру, і він відповів, з цинізмом, який я досі хочу згадувати як мимовільний: «Це ти мусиш багато думати перед тим, як писати, бо всі на світі чекають, що ти напишеш. Натомість я можу писати дуже швидко, бо мене читає мало людей». Тоді я зрозумів, як сліпуче одкровення, фразу Варґаса Льйоси: той хлопець вирішив бути поганим письменником, яким насправді був, доки не дістав добру роботу у фірмі вживаних автомобілів і більше не марнував час на писання. Зате — думаю я тепер — його доля, можливо, була б іншою, якби перед тим, як навчитися писати, він навчився говорити про літературу. В наші дні модною є фраза: «Хочемо менше дій, а більше слів». Звісно, це фраза, в якій багато політичного лукавства. Але вона годиться також письменникам.

Кілька місяців тому я сказав Хомі Ґарсії Аскоту, що єдине, що краще за музику — це говорити про музику, і вчора ввечері був готовий сказати те саме про літературу. Та потім обміркував це ретельніше. Насправді єдине, що є краще, ніж говорити про літературу, це робити її добре.

9 лютого 1983 року,

«Ель Паїс», Мадрид

Від третього десятиріччя цього віку і протягом майже десяти років існувала в Боготі газета, яка, либонь, не мала багато прецедентів у світі. То була дошка, як у тогочасних школах, на якій шкільною крейдою писали останні новини і двічі на день виставляли на балкон «Ель Еспектадор». Те перехрестя проспекту Хіменеса де Кесади і Сьомої вулиці — багато років знане як найкращий ріг Колумбії, — було найвелелюднішою місциною в місті, над усе о тій порі, коли з’являлась дошка з новинами: ополудні та о п’ятій дня. Трамваям було важко, а то й неможливо проїхати, бо на заваді стояв натовп, який нетерпляче її чекав.

Між іншим, ті вуличні читачі мали можливість, якої не маємо ми зараз: бурхливо аплодувати тим новинам, які їм здавалися добрими, освистувати ті, які їх не цілком задовольняли, і кидати в дошку камінням, коли вони вважали, що новини суперечать їхнім інтересам. То була форма активної і негайної співучасті, завдяки якій «Ель Еспектадор» (вечірня газета, що опікувалась дошкою) мала ефективніший, ніж будь-який інший, термометр для вимірювання температури громадської думки.

Телебачення ще не існувало, були дуже докладні випуски радіоновин, однак виходили вони у визначені години, тож перед тим, як піти обідати чи вечеряти, чекалося появи дошки, аби прийти додому з повнішим баченням світу. Одного дня ми довідались — приголомшено перешіптуючись, — що в Медельїні у зіткненні двох літаків загинув Карлос Ґардель