Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
Очевидно, що таке становище „екзильного уряду УНР” до революційно-визвольної боротьби викликало глибоке обурення насамперед серед українських націоналістів. Вислів цьому обуренню дала „Розбудова Нації” в ч. за листопад-грудень 1930 р. (стор. 327):
„Отже тоді, коли голляндка п-ні Бакер вносить інтерпеляції на міжнародньому полі в справі польських репресій, коли англійський посол Мельон вносить у тій таки справі інтерпеляцію в англійському парляменті, коли проти тих репресій протестують перед Пілсудським амбасадори американський, французький та англійський, коли італійський політик гр. Сфорца підносить голос у справі крайових подій у світовій пресі, коли чеська „Ліґа Миру й Свободи” видає відозву проти польського терору, коли французький вчений проф. Мартель, не маючи змоги повністю об'єктивно писати про польський терор у підкупній французькій пресі, пише про це в литовській пресі, коли такі американські публіцисти, як Джан Еліот, М. А. Гальґрін, Е. Джеймс, і чеські, як д-р В. Харват, Й. Обр та інші, на сторінках найповажніших чужинних часописів підносять тяжкі обвинувачення проти Польщі, коли в маніфестаціях проти польського терору беруть участь і промовляють на українських вічах професор колюмбійського університету Тредвел Смит, соц. кандидат на сенатора Нормен Томас, голова німецько-американської федерації Чарлз Оберваґер, Джан Моран з Дюкін університету в Пітсбурґу, юнійний діяч Мек Доналд, Джеймс Джан Дейвіс, полковник американської армії Ґастина та інші, коли чужинна преса цілого світу підносить голоси обурення проти польського терору, коли польська „пацифікація” поставила всіх українців у всьому світі на ноги та коли нема ні одного українського часопису, який не подавав би відомостей з польського пекла, – тоді уенерівці, які претендують на ім'я українців, забирають голос тільки в справах саботажів у тому розумінні, що вони були ділом злочинних елементів і большевиків, а щодо польських репресій завертають усіх інтерпелянтів до – поляків!”
Одначе, ані хвилі обурення українського громадянства, ані публіковані на чужині документи про польську „пацифікацію” не вплинули на зміну становища „екзильного уряду УНР”: він далі скрізь давав пояснення, які засуджували українську революційну боротьбу й виправдували польський уряд за його протиукраїнську акцію. Слідами „екзильного уряду УНР” швидко пішло й УНДО. Офіціоз цього об'єднання „Діло” подав 24 вересня 1930 року таку „оцінку” саботажної акції:
„Маємо до діла з невідповідальними виступами анархічних одиниць, що підпалювали збори (збіжжя) польських дідичів і осадників, спонукувані до того фальшиво зрозумілим патріотизмом, легкодушністю чи безкритичним фанатизмом, який навіть не відрізняє справжньої боротьби, її суті, метод і доцільности від псевдореволюційних поривів... Очевидна відсутність якої-небудь користи для української національної справи з таких псевдореволюційних подвигів, брак усякої здорової думки в цій роботі з погляду українських інтересів і навіть явна шкідливість таких актів для української організаційно-політичної, культурної й економічної діяльности взагалі, але й для самої революційної ідеї зокрема, – все те дає нам право твердити, що серед справників масових підпалів відсоток українського національно-свідомого елементу є мінімальний.”
А 1 жовтня 1930 року Центральний Комітет УНДО, Головна Управа УСРП і Центральний Комітет УСДП видали спільний комунікат, у якому сказано:
„Зокрема в справі масових пожеж стверджується, що поскільки вони є ділом українських рук, то з національного погляду вони недоцільні, позбавлені політичного змислу та невиправдані навіть ніякими революційними мотивами”.
До того становища опортуністичних українських партій і середовищ, які діяли на окупованих Польщею західньоукраїнських землях, на диво приєдналася й еміґраційна організація гетьманців. У „Бюлетені Гетьманської Управи” чч. 10-11 з 1930 р., у статті „Саботаж і пацифікація” було сказано:
„Ініціятива й виконання „актів саботажу”, організація підпалів і окремих терористичних актів виходили від таємної української військової організації, т. зв. УВО, як офіційно про це повідомляє ця організація в своїм органі... Ми мусимо якнайрішучіше засудити ту організацію і тих людей, які цих вчинків допустилися... Нерозважні виступи невідповідальних людей знищили здобуті надбання. Можна думати, що безглузду акцію підпалів і дрібного терору розпочали люди просто з якимось спеціяльним умислом викликати з противного, Е даному випадку сильнішого, боку репресії і збити населення з шляху органічної праці”.
Неґативне становище до революційної дії УВО-ОУН зайняли також комуністи. Харківський „Комуніст” за 13 жовтня 1930 року задеклярував своє становище:[137]
„Польська преса в один голос змінила крикливі аншляґи в той спосіб, що тепер палять польське майно не саботажисти з УВО, а комуністи. УВО віддавна визначила свої позиції до радянської України, як безоглядно ворожі позиції передового загону української буржуазії. Провокаційна позиція УВО в теперішній революційній боротьбі трудящих Західньої України відкриває очі тим зблуканим робітникам і селянам, що впіймались на гачок націоналістично-авантюрницького белькотіння панків з УВО, та, не зважаючи на наклепи на єдину справжню державу українських трудящих – УССР – пішли до УВО. В інтересах польського фашизму й своєї буржуазії, УВО й далі пробуватиме ширити в масах ілюзії. Та ці ілюзії летять прахом. Організації робітничі і селянські оголосили боротьбу УВО як провокаторської організації, що є аґентурою польського фашизму”.
З цього приводу аґентурна большевицька газета в США „Щоденні Вісті” з 19 жовтня 1930 року заявила:
„Ми проти саботажів. Це погані методи боротьби, тому що такі методи боротьби в першу чергу спричинюють хаос у революційних рядах робітників і селян і це дає змогу ворогові карними загонами і терором здавити почин, здеморалізувати маси ... Так треба було Пілсудському ... Саботажницька робота не є властиво революційна боротьба і в многих випадках потрібна польському фашизмові”.
Цілком зрозумілим є те, що большевики і їхні підголоски були проти революційної боротьби українського народу, очоленої УВО-ОУН. Зрештою, комуністичну пресу годі вважати українською, навіть якщо вона друкована українською мовою, Тому голоси комуністичної українсько-мовної преси, скеровані проти УВО-ОУН, не викликали жадного враження серед українського загалу. Натомість здивування, огірчення й обурення викликали серед українського громадянства в Краю і на чужині згадані вже заяви українських опортуністичних партій і середовищ: „екзильного уряду УНР”, УНДО, УСРП, УСДП і гетьманців, які засуджували революційно-визвольну боротьбу українського народу під проводом УВО й ОУН. Але тут треба з притиском
