Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук

З початком 1930 р. польські посли у варшавському сеймі зголосили чотири нові законопроєкти в справі посилення польської колонізації на „кресах всходніх”, себто на окупованих Польщею українських і білоруських землях.[136] Нові протести українських і білоруських послів проти зголошених законопроєктів прийнято в польському парляменті та в польській пресі таким самим глумом, як і всі попередні.

Тій акції польського уряду „на зніщенє Русі” постановила протиставитись ОУН саботажною протиакцією: підпалами збіжжя, сіна та будинків польських колоністів. Загравою пожеж бажала ОУН заалярмувати публічну опінію світу, звертаючи його увагу на злочинну акцію польського окупанта супроти українського населення. Водночас саботажна акція мала відібрати польським колоністам охоту збагачуватись коштом українського селянина, займаючи відібрану в нього його споконвічну землю.

З тих мотивів почала ОУН влітку 1930 р. посилену акцію палення польського майна на українських землях. Доповненням цього були теж саботажі іншого роду, як, наприклад, зрізування телефонних і телеграфних стовпів, демолювання поліційних станиць, відплатні акції проти польських „Стшельців” тощо.

Саботажна акція з літа й осени 1930 р. розгорнулася в надсподівано широких розмірах. Через неї ОУН вийшла перед своїх і чужих як організація не тільки ідеологічно-політична, але й одночасно бойова.

Саботажна акція в оцінці чужої та української преси

Саботажна акція справді знайшла великий відгомін у чужинецькій пресі за кордоном. Вона звернула світові увагу на становище українського народу під польською окупацією і майже скрізь зустрілася з виправданням, як самозрозуміла оборона поневоленого народу проти несправедливости й гніту окупанта. Для прикладу наводимо кілька цитат: Нью-йоркський журнал „Ди Нейшин” з 5 листопада 1930 року, інформуючи про хвилю саботажів у Західній Україні, дав таке своє пояснення:

„Довго тліючий спротив українців проти крадежі їхньої незалежности вибухає у формі теперішнього бунту проти польського панування. Українці з Східньої Галичини не мають нікого, хто заступав би їх у Союзі Народів. Американські кореспонденти подають, що українські петиції і скарги просто викидалося завжди до коша, бо в Секретаріяті Союзу Народів немає нікого, хто цікавився б тими людьми. А тому не можна дивуватися, що українці в Галичині вибрали інші, безпосередніші засоби, щоб заговорити про свої кривди.”

„Ди Нью-Йорк Гералд Трибюн” з 16 жовтня 1930 р. так вияснювала своїм читачам про саботажі:

„Акцією керує терористична військова організація, яка змагає до визволення Східньої Галичини з-під польської окупації та до створення, разом із теперішньою „УССР”, незалежної української держави. Ці підпали нагадують методи ірляндських терористів 80-тих років минулого сторіччя.”

При цьому завважимо, що боротьба ірляндських революціонерів втішалася великими симпатіями американського громадянства, а тому й порівняння українського націоналістичного підпілля з ірляндським є висловом симпатій американської публічної опінії.

Саботажну акцію, як зрозумілий акт самооборони українського народу, виправдує і чеський часопис „Пржітомност” з 5 листопада 1930 р., з'ясовуючи в статті д-ра Франка „Кам спєє Польско?” („Куди іде Польща?”) причини, які її викликали:

„Земельна реформа, що її влада веде виключно на українській, білоруській і литовській територіях, на 90% розділила загарбану землю спеціяльно для цього спровадженим польським колоністам і леґіонерам, дармя, що місцеве рільниче населення тих теренів нараховує 27% безземельних, 70% малоземельних і лише 3 % самостійних господарств. Між польськими колоністами й українським населенням панує стан війни: з одного боку маєтки озброєних польських колоністів, а з другого – бунтівничі хвилі українських селян. Висліди: підпали польських маєтків, знищування польських колоністів.”

Таке ж, виправдуюче саботажну акцію, вияснення з виразним обвинуваченням не виконавців саботажів, але Польщі, яка своєю політикою супроти українців створила ситуацію, що в ній мусіла зродитися акція спротиву, – знаходимо і в французькій газеті „Ля Круа” з 5 листопада 1930, в її передовиці:

„Крайовий (галицький) сойм не існує, численні школи – гордість України – скасовано або спольщено. Український університет замкнено. Та найбільшим лихом є аґрарна політика, яка систематично провадиться уже впродовж десяти років: у Галичині польські магнати мають великі посілості, аґрарна ж реформа проведена в користь польських колоністів. Це колонізування українських земель викликає серед автохтонного українського населення глибоке обурення.”

Перед обличчям такого становища чужинецької преси особливо жалюгідною є постава тодішніх українських партій, які – чи то з пересадного льоялізму до окупаційної влади, чи просто з мотивів ненависти до ОУН, одначе, з виразною шкодою для всеукраїнських інтересів, – засуджували саботажну акцію і навіть виправдували репресії польського окупанта.

„Передовиком” у цій, поганої слави, акції засуджування революційної боротьби ОУН проти польського окупанта й виправдування злочинів того ж окупанта виявився „екзильний уряд УНР”, очолений Андрієм Лівицьким. Цей „уряд”, стоячи на позиціях варшавського договору, визнавав загарбані Польщею західньоукраїнські землі законною і невіддільною частиною польської держави. Перебуваючи ввесь час у Варшаві на утриманні польського уряду, А. Лівицький – без сумніву, з доручення польських урядових чинників – виїхав у жовтні 1930 року на кілька днів до Відня і тут, „на невтральному ґрунті”, дав чужинецьким журналістам спеціяльне інтерв'ю в справі подій на західньоукраїнських землях. Зміст цього інтерв'ю такий:

„Власне для того, щоб відвернути увагу роздратованих настроїв на совєтській Україні від розпучливої ситуації в самім краю, совєтський уряд вдається до випробуваного способу викликування заколотів серед українського населення в сусідніх державах, а насамперед у Польщі. Очевидно, акція саботажів у Галичині була ділом невідповідальних одиниць, які використали комуністичну пропаґанду з метою загострити стосунки між українським і польським населенням. Це загострення безперечно лежить в інтересах червоної Москви і широко закроєної акції ІІІ-го Інтернаціоналу ... Українське суспільство і в Польщі і на еміґрації зайняло виразне й одностайне становище в неґативній оцінці акції саботажів, яка принесла великі моральні й матеріяльні шкоди насамперед українському населенню ... Широкі верстви українського народу плямують акцію саботажів, яка, повторюю, є ділом невідповідальних одиниць, використаних ворожими силами, що працюють на шкоду для самої української людности.”

Текст цієї заяви Андрія Лівицького польські представництва за кордоном розіслали до всіх чужинецьких редакцій. У висліді цього, наприклад, нью-йоркська газета „Ди Нью-Йорк Гералд Трибюн” з 17 жовтня 1930 року, отже, ледве через два дні після інтерв'ю Лівицького, надрукувала таке „спростовання”:

„Польський консул у Нью-Йорку д-р М. Мерхлєвскі виразно зазначив, що коли в Галичині є якісь розрухи, то це тільки совєтські інтриґи. Правда, він не дав офіціяльного коментаря, бо казав, що жде на інформації з Варшави, але хоч не має інформацій, виправдує польський уряд за його карні експедиції, бо на них, як він твердить, погоджуються не лише польський уряд, а й українська