Планета Pixar - Лоуренс Леві
А проте зараз усе це було позаду. Pixar опинилася в нових руках — надійних, турботливих, здатних подбати про компанію надалі. Без сумніву, на мене чекали наступні пригоди, але, здавалося, зараз я кидав прощальний погляд, доки ця історія зникала за горизонтом.
Мої думки весь час крутилися довкола почуттів тата Немо, Марліна, у тій чудовій сцені з мультфільму «У пошуках Немо», коли йому забракло сил, аби продовжувати пошуки сина. Новоспечена подруга Марліна, Дорі, у притаманній їй доброзичливій і наївній, дещо химерній манері запитала приятеля: «Коли життя тягне вниз, що треба робити?» А потім своїм милим, захопленим голоском заспівала:
— Пливи далі, не спиняйся
і назад не озирайся.
І пливи, пливи, пливи…
Саме це мені зараз і слід було робити.
Частина четверта
25
У пошуках свого покликання
Після продажу студії Pixar компанії Disney я поринув у пригоду, яка насправді розпочалася ще за кілька років до угоди про придбання. Її початок було покладено наприкінці 1999 року, коли я почав замислюватися, чи не варто облишити щоденні робочі обов’язки в студії. Захоплення переросло в новий напрямок у моєму житті — можливо, цілком непередбачуваний, але саме він, зрештою, привів мене до того, щоб побачити Pixar у цілковито новому світлі.
До кінця 1999 року стратегічний план, який ми впровадили в компанії, уже запрацював, і я найняв неймовірну команду для забезпечення всіх бізнесових і фінансових деталей. Наміру випускати Pixar із поля зору не було — студія означала для мене надто багато. Але я не був певен, чи варто і далі працювати там на посаді фінансового директора.
Я завжди отримував велике задоволення від роботи. Коли працював юристом, пишався тим, як у мене виходить доводити до ладу складні угоди, а потім майстерно викладати їх у письмових контрактах. Коли став управлінцем, обожнював креативність і філігранність, якої вимагало створення й впровадження стратегії. Мені подобалось хвилювання під час переговорів, можливість стати частиною команди, що прямує до великої мети.
Але чогось бракувало.
Світ бізнесу та фінансів завжди бачився для мене як така собі гра. Хоча я вмів у неї грати, та все ж відчував обмеженість життя корпорацій. Адже розумів: урешті все зводилося до продуктів, прибутку, частки ринку й конкуренції. Значили вони багато — і я добре це знав, адже довкола цих речей побудував кар’єру. Однак я бачив, що таке розставлення пріоритетів тягнуло за собою проблеми із самовизначенням та сенсом. Дуже просто було загубитися, ратуючи за потреби бізнесу, відчувати себе зобов’язаним силам, які, можливо, не відповідають внутрішнім прагненням і поривам, глибинним бажанням висловити щось важливе своїм життям.
Я працював на блискучих лідерів — Стіва Джобса, Ефі Аразі — і спілкувався з чудовими клієнтами, коли був юристом. Бажати більшого було годі, проте я і далі працював на них, втілював їхню волю. І ось тоді, у 1999 році, почав задумуватися: а може, варто розправити власні крила?
Після того, як вийшов третій піксарівський фільм — «Історія іграшок 2» — я помітив, що багато розмірковую над цим. Часто згадував історію власної родини, постійно подумки повертався до 1974 року, коли я, на той час чотирнадцятилітній підліток, мешкав у Лондоні. На одній із перших моїх робіт я працював посудомийником у крихітній кулінарії, власницею якої була моя бабуся. Моїм завданням було прибирати тарілки з прилавка — у приміщенні навіть не було місця для столиків — і завантажувати їх у маленьку посудомийну машину, що обдавала мене парою щоразу, коли я відкривав її. Докладені зусилля приносили мені кілька шилінгів, а на обід мені дозволяли сидіти за прилавком і дивитися у вікно, розглядаючи щільний потік перехожих, які прямували у своїх справах.
Але по-справжньому мене зачепила історія про те, як ця кулінарія з’явилася. Моя бабуся Роуз народилася у Лондоні 1914 року, вона була найстаршою донькою єврея — емігранта з Росії. Крім неї, у сім’ї було ще четверо дітей. Роуз була мініатюрною, мала каштанове волосся, вродливе личко й темно-сині очі. Мій прадід Сем — батько Роуз — був кравцем. Родина старалася нашкрябати грошей на найкращу порцеляну та найліпший одяг, який вони лиш могли собі дозволити. У них вдома завжди надавали великого значення гарним манерам, дотриманню правил етикету. Роуз виросла справжньою англійкою. Її дім завжди блищав чистотою, вона сама була бездоганно вбрана, і коли б ти до неї не навідався, їй знадобилося б не більше кількох хвилин, щоб подати чай і печиво у найкращій британській порцеляні. Роуз провела більшість свого дорослого життя в турботах про дім і піклуванні про сім’ю.
Утім, коли Роуз було за п’ятдесят, вона раптом втратила спокій. Разом із моїм дідом Міком, який уже пішов на пенсію, вона шукала спосіб заробити додаткових грошей. Ніхто навіть і припустити не міг, що Роуз виявить таке завзяття.
— Ми відкриємо кулінарію, — одного дня заявила вона моєму дідусю.
— Та ти з глузду з’їхала, — пхекнув він у відповідь.
Виявилось, що бабуся таки не збирається поступатись. Кулінарія під назвою «Міські наїдки» була крихітним закапелком крамниці у фінансовому районі Лондона. Щодня Роуз і Мік прокидалися о четвертій ранку, щоб купити продукти на ринку й відчинитися вчасно, встигнувши подати сніданок. Роуз ставилася до клієнтів так, наче вони були її близькими друзями, які заскочили на чай. Вона пам’ятала їхні улюблені страви, тож готувала потрібні замовлення ще перед тим, як до них встигала дійти черга. Невдовзі перед дверима кулінарії вишиковувалися довжелезні вервечки відвідувачів.
Мені назавжди запам’яталося, як сильно Роуз любила свій заклад. Якраз тоді, коли більшість людей готові були сказати, що вона — звичайна домогосподарка похилого віку
