Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
А все ж Постишев втратив довір'я в очах Сталіна, бо висловив сумнів його обвинувачення, спрямовані проти деяких комуністичних ватажків з України, яких Постишев ще не зліквідував. Постишева перенесено з України в 1937 р. до Куйбишева на посаду секретара обкому партії, в січні 1938 р. виключено його з Політбюра ВКП(б), призначивши кандидатом до Полібюра Н. С. Хрущова, а в грудні 1940 р. Постишева розстріляно. За два десятки років, після чергового пофальшування історії КПСС, мертвого Постишева за його ліквідації комуністів, за основне винищення національно-активних елементів в Україні і за довершення голодового народовбивства – реабілітовано і славлено.
Подібно закінчилося десятирічне панування поляка Станіслава Вікентіовича Косіора над Україною. Після відкликання Постишева з України Косіор, як ген. секретар ЦК Партії, перебрав на кілька місяців його функції, але вже в січні 1938 р. його забрано з України на посаду заступника голови Наркомату СССР, щоб спорожнити в Україні місце для Хрущова, і через рік – 29.2.1939 – розстріляно його, а через двадцять кілька років по смерті реабілітовано за подібні „заслуги” як Постишева.
Сталін вислав на Україну Хрущова з штабом дібраних помагачів і з уповноваженням перебрати керівництво партії. Про стан в компартії України, що його застав Хрущов, Кренкшов пише таке:
„Коли Хрущов у січні 1938 р. прибув до Києва, було вже вимордувано 69% осіб, обраних до Центрального Комітету української КП на партійному з'їзді, що відбувся лише 6 місяців раніше ... На XIV з'їзді КП(б)У, шість місяців після прибуття Хрущова, з поміж 116 членів і кандидатів ЦК, осталося ще лише трьох. А чистка йшла далі. На XV з'їзді партії, в 1940 р., переобрано щось трохи більше ніж половину членів ЦК, що були обрані до нього за керівництва Хрущова в 1938 р. Одним словом, якщо йдеться про винищення вищих партійних функціонерів, то Хрущов поводився в Києві таксамо добре, якщо не ліпше, як Сталін у Москві. В 1940 році він посідав інструмент, що знаменито вмів допасуватися до його волі”.
Великі обіцянки були роблені в 1923 році про рівноправність української мови з російською, про українізацію партії й адміністрації, повну автономію української мови й літератури. „Десять років пізніше ці обіцянки були забуті. Хто про них нагадував Сталінові, був замордований. Вбивники, зокрема Постишев і Косіор, самі були замордовані, а тепер до голосу прийшов Хрущов”.
ПОЧАТКОВІ РОКИ ДИКТАТУРИ ХРУЩОВА В УКРАЇНІ
Одним з перших завдань даних Сталіном Хрущову було усунути з партії усіх, хто співпрацював, або симпатизував з заарештованими комуністами; докорінно розгромити недобиті Постишевом рештки потенційних ворогів московсько-большевицької диктатури на випадок війни з Німеччиною, та висунути нові партійні і адміністративні кадри. „Всюди в Советському Союзі жили вищі партійні секретарі, окружившися командувачами ґарнізонів і поліційними шефами, наче варварські здобичники у ворожій і з ворожої країни. В Україні, в Кавказі і Совєтському Туркестані перебіг був дослівно такий самий і тут виконували вони свою владу на всіх щаблях часто через місцевих опортуністів, через людей, що їх в інших умовинах названо колаборантами. Таких місцевих зопортунізованих коляборантів Хрущов найшов собі між. ін. в особах Д. С. Коротченка, тодішнього голови Раднаркому України; Л. Р. Корнійця, члена Бюро ЦК КП(б)У; Олександра Корнійчука, який визначився доносами на українських письменників. Після ліквідації старшинського складу червоної армії Хрущов знайшов для себе підпору в командувачеві Київської воєнної округи О. І. Тимошенкові, якого покликав в склад Бюро ЦК КП(б)У разом з привезеним з собою М. О. Бурмистренком та А. С. Щербаковом. Поліційною підпорою Хрущова був у перших місяцях привезений ним на Україну новий шеф НКВД Александер І. Успенський, відданий учень Єжова. Успенський звеличував Хрущова як мужа з прибуттям якого, після всіх уже довершених масакр „розгром ворогів народу в Україні щойно зовсім серйозно почався, відколи вірний послідовник Сталіна Нікіта Серґієвич Хрущов прибув на Україну”. Хоч вже півтора року шаліла чистка Єжовщини, Хрущов з Успенським приїхали на Україну довершити нові криваві жнива. Але Сталін зорієнтувався, що Єжовські масакри послабили в усьому СССР партійне, державне і військове керівництво і завели рештку здесяткованого керівного апарату важкої промисловости над пропасть застою продукції. Єжова розстріляно в грудні 1938 р., а в слід за ним тисячі вищих і менших начальників НКВД, в тому числі і звеличника Єжова і Хрущова Олександра Успенського. На місце Єжова Сталін поставив Берію, який збудував керівництво поліційного апарату, як теж і партійного з людей особисто відданих Сталінові. На шефа НКВД в Україні Берія призначив І. А. Сєрова. Коли головним завданням Яґоди і Єжова було винищити дійсних і уявних керівників національного спротиву та ліквідувати опозиційні чи конкуренційні елементи в партії і установах до диктатури Сталіна, то завданням Берії було тримати в терорі маси, доставляти безплатну робочу силу в концлагери.
Але в Україні Хрущов продовжував переводити чистку національної і комуністичної верхівки ще цілий 1938 рік. Він завів русифікацію й нове тероризування мас та вивози населення, зменшив присадибні ділянки колгоспникам та зліквідував хутори. Сетон-Вотсон, пише, що Хрущовська чистка „усунула всіх 9 членів українського Політбюро, всіх 12 членів української Ради Ниродніх Комісарів та 45 з-поміж членів Центрального Комітету КП(б)У”. За підрахунками В. Голуба після приїзду Хрущова „з-поміж 62 членів ЦК КП(б)У, обраних до ЦК попереднім з'їздом рік тому, до нового ЦК попала лише одна людина; з 30 кандидатів ЦК КП(б)У в 1937 році, в 1938 році залишилося 2 чоловіки; з 9 членів Ревізійної Комісії КП(б)У минулого року не залишилося ні однієї людини”.[78] Керівні пости в партії переходять у руки російських комуністів.
Офіційний перехід до відкритої русифікації, замість українізації, Хрущов проголосив на 14 З'їзді КП(б)У в червні 1938 року. Він заявив, що Німеччина плянує відірвати Україну від СССР і головною небезпекою тепер є „український буржуазний націоналізм”, „буржуазно-націоналістичні аґенти польсько-німецького і японського фашизму”, тому треба єднатися „з великим російським народом. І ми будемо всіляко зміцнювати те єднання”. Одним з важливих способів цього „єднання” є „ліквідувати наслідки шкідництва в викладанні російської мови в неповніх середніх школах, а також у вузах”. Кренкшов пише: „І знову силою підкорені українці все ж таки чіплялися за свою мову і свої національні одяги. Одне і друге мусіло щезнути ... Хто обороняв українську культуру, робився винним у державній зраді. Хто обставав за недавньо ще признавану українську мову й культуру, був тепер
