У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик
Побачивши нас — сімох обдертих, при зброї і з гранатами хлопів — американці збентежились. Вони здивовано дивилися на нас і мовчали. Дівчина, що писала на машинці, приємно усміхаючись сказала по німецьки: "вони вас не розуміють" і скоро переклала заяву Вишні на англійську мову. Тоді один із американців виступив наперед і назвавши свою ранґу і прізвище, сказав, що він тут командир. Далі дівчина переклала нам, що ми нелеґально перейшли кордон і тут ми є нелегальним військом, отже повинні негайно скласти свою зброю.
Ми витягнули магазинки з автоматів, замки з крісів і положили на стіл. Та коли ми відпинали гранати, американці відрухово відскочили у кути кімнати, а один із них крикнув, що, мовляв, ми робимо. Ми спокійно розібрали ґранати і поклали біля нашої зброї. Американці зніяковіли і, мабуть, щоб затерти своє розгублення, почали оглядати нашу зброю.
Я дивився на свою рушницю в руках чужих людей, і мені дивно щеміло серце. Від першого дня нашого рейду на Захід, ми знали, що маємо скласти зброю. Скласти її не перед ворогом нашого народу, з яким ми боролися на життя і смерть, а перед представниками вільного, непоневоленого світу.
Мені щеміло серце. Зі зброєю в руках ми були дисциплінованими вояками Української Повстанської Армії. Ми відстоювали права нашого народу. І поставало таке підсвідоме питання, як ми будемо служити далі нашому народові. Але це напівсвідоме питання не мало нічого спільного з песимізмом. У той час ми всі були оптимістами і вірили в українську еміграцію, з якою незабаром мали злучитися.
РОЗДІЛ 14
Тут я повинен був закінчити свою розповідь. Так мабуть зробив би письменник, який писав би повість про УПА. Та я не письменник, а життя не повість, тому я доведу свою розповідь аж до часу, коли ми з'єдналися з українською еміґрацією і стали звичайними "переміщеними особами". На американській станиці в селі Ваєр ми перебули до наступного дня. Американський старшина запевнив нас, що вони не видадуть нас більшовикам і що ми можемо бути спокійні за нашу дальшу долю. Мусять бути лише полагоджені деякі формальності.
Він завів нас до іншої кімнати і погостив різними американськими ласощами. Згодом до нас прийшов якийсь американець українського походження. Ми дуже ним зраділи, бо хоч він говорив ламаною українською мовою, але розумів нас, а ми його. Він став нам перекладачем, бо цілий час до самої вечері хтось приходив подивитися на нас — від старшин до звичайних вояків включно. Вони оглядали нас з цікавістю, засипували питаннями і обдаровували шоколядою і цигарками. Пізно, вже по вечері прийшли кілька австрійських жандармів і хотіли списати протокол — наші справжні прізвища, псевдоніми і т. п. Вони говорили добре польською і словенською мовами, а деякі навіть російською. Ми відмовились складати зізнання, мовляв, нас вже перепитали американці. Вони не дуже настоювали.
Цілу ніч, хоч нам видали постіль і приділили кімнату до спання, ми більше говорили, ніж спали. До нас знову прийшов наш американський земляк ще з іншим вояком, що говорив по-словацьки.
На другий день рано нас завезли до міста Штаєр, а звідси поїздом до Лінцу. З нами їхав лише один американець. У поїзді ми не могли обігнатися від цікавих пасажирів, для яких ми мабуть були великою атракцією. Щоб позбутися їх уваги, американець запровадив нас до поштового вагону.
На станції в Лінці на нас чекав інший американець з автом, і він повіз нас до головної комендантури. Тут атмосфера цілком змінилася. Нам дали перекладача, що говорив словацькою мовою, і почали справжній допит. Списали докладно наші клички і прізвища, дати і місця народжень; до якої сотні належали, де воювали, якими теренами переходили і в якому місці перейшли кордон. Від нас забрали всі речі, головно наші військові мапи і всі записки, які ми мали.
Райтера відразу відлучили від нас, як командира нашої групи й ми його більше не бачили. Згодом лише довідалися, що він перебуває в Баварії.
Переслухання тривало цілий день. Їсти ніхто не догадався нам дати. А коли почало вечоріти, нас посадили на авта і повезли... до в'язниці. Тут сторож накричав на нас звичайною в'язничною лайкою і перевіривши наші немудрі маєтки, запровадив до келії і замкнув на замок.
Ми цілком розгубилися. Ось тобі — вирвались на волю, а опинилися у в'язниці. Нас обсіли чорні думки. А що як нас таки видадуть більшовикам?
Келія виявилась брудна-пребрудна, повна блощиць. Це якраз те, чого нам ще бракувало — наші воші і австрійські блощиці.
Вранці принесли нам рідку чорну каву і по кусникові хліба, а потім вигнали всіх на подвір'я на прохід. Ту ми побачили біля три сотки в'язнів, що як на вавилонській вежі, говорили різними мовами. Були навіть українці, які, як самі потім призналися, сиділи за "шварцгандель"1, але було кілька таких, що нелеґально перейшли австрійський кордон і мусіли за це відсидіти у в'язниці два тижні.
Нашою найбільшою радістю у в'язниці була зустріч з групою Семенка. Він, Пасічник, Славко і Голуб перейшли кордон лише один день пізніше як ми і майже в тому самому місці.
По кількох днях нас знову повезли на переслухання. Цим разом перепитували кожного окремо. Прийшла черга й на мене. У великій кімнаті за столом сидів якийсь огрядний панок у цивільному, напроти нього другий, який виявився перекладачем. Він говорив по-словенськи, і я не цілком добре розумів його. По звичайних запитах, на які ми вже відповіли на першому переслуханні, він почав мене питати як називався сотенний і інші командири, скільки сотня нараховувала стрільців, як була озброєна, звідки ми діставали зброю, амуніцію і харчі, хто нам постачав інформації про ворога, як ставилося населення до нас, та чи були в сотні стрільці інших національностей. Далі він розпитував про бої, що ми їх зводили з більшовиками, про
