У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик

Ворог залишився десь далеко від нас. А десь ще далі у винограднику залишив своє молоде життя кулеметник Музика.

Ми перейшли лісом ще з десять кілометрів. Помучені докраю, мокрі від поту, ми полягали в кущах. Тільки ми вмостилися, як почули голоси людей, а відтак побачили жінку і чоловіка, які прямували просто на нас. Вони голосно говорили, здається сперечались. Раптом жінка зашпорталась об ноги котрогось із нас і впала під ноги чоловікові, що в свою чергу впав на неї. Чоловік підвівся, муркочучи щось під носом, але жінка заверещала на весь ліс:

— Гільфе! гільфе! айн ман ліґт гір!2

Як тільки вони зникли між деревами, ми зірвалися і побігли якнайдальше від того місця.

Наступного дня вечером ми добилися до якогось хутора, де нас нагодували і спрямували до пекарні в сусідньому селі, щоб ми запаслися хлібом. Ми мали ще трохи австрійських шилінґів, які дістали за далековид і годинник і хотіли заплатити за хліб. Але пекар, який зустрів нас дуже привітно, дав по три кілограми хліба на особу і відмовився взяти гроші. Він добре орієнтувався в нашій боротьбі.

З села ми верталися попри той самий хутір, де були звечора. Була вже пізня пора і ми вагалися чи заночувати нам десь тут, чи йти далі. Коли ми так радилися, я звернув увагу на стодолу, стрих якої був вщерть заладований сіном. А що, якби тут відпочити?

Ідея сподобалась. Ми тихенько вилізли по драбині і глибоко зарилися в пахуче сіно.

Коли ми розплющили очі, через шпарки в дошках заглядало сонце. На подвір'ї було чути стукання сокирами та іншими господарськими приладдями. Незабаром затарабанив віз і заїхав під стодолу. Загомоніли люди і ми відчули, що на нас сиплеться сіно, — щораз більше і більше, аж нам не стало чим дихати. Довелося пробивати діри в сіні.

Цілий день ми лежали та вгадували по звуках, що діється на подвір'ї. А коли стемніло і затихло, ми почали вилазити з сіна. Та коли ми відчинили двері, на драбині побачили жінку. На наш вид, вона мало не впала і зчинила несамовитий крик. Щойно пізнавши нас, заспокоїлась і навіть покликала до хати і дала їсти.

В околиці міст Герцоґенбурґ і Сант-Пельтен ми увійшли в безпечніший для нас терен — тут багато густих, старих, а найважніше сполучених зі собою, лісів. Ліси переважно шпилькові. В них було добре сховатися від ворожого ока, а також було можна розкладати вогонь. Ми вже добре мерзли; щораз частіше порошив сніг.

Нас всіх гнобив мовчазний жаль за Музикою. Він був добрим вояком і прекрасним кулеметником — холоднокровний і опанований під час бою, як мало хто. Правда, дуже легковірний і непередбачливий, — це правдоподібно і єднало його з Райтером. Він був також забобонний і вірив у ворожбу. У хвилини відпочинку він завжди ворожив з карт і вичитував з них, що нам не судилося дійти всім до цілі. Не знаю, чи Райтер, який любив командувати, але не вмів думати, розумів, що власне через нього, безвідповідального командира групи, загинув Музика.

По кількох днях маршу ми дійшли до одного села, що широко розкинулося під великим лісом. В одній з крайніх хат, господар прийняв нас дуже зичливо. Він сказав, що кілька днів тому у нього вже ночувала група повстанців, та запропонував нам відпочити у нього в стодолі кілька днів. Пропозиція була дуже приманлива і ми рішили заризикувати.

Ми смачно хропнули собі на свіжому сіні. Вранці господиня дала нам сніданок, а господар тютюну. На протязі дня ми не виходили зі стодоли. Надворі падав дощ, а нам було так затишно під дахом над головою. Вечером ми хотіли відходити, але господар переконав нас, щоб ми ще перебули одну ніч. Він сказав, що він сам перебув війну і самому приходилось ховатися. Він був на фронті на Україні, де попав в більшовицьке оточення. Заки німці відбили свої позиції, його переховували наші жінки. Їм він завдячує своє життя. Тому він дуже хотів би бодай в цей спосіб віддячитися, може синам, тих матерів. В його розповіді було стільки щирости, що ми перестали сумніватися в його чесність. Він навіть пішов з нами по інших хатах назбирати харчів на дорогу.

Наш дальший маршрут ішов через великий ліс. Австріяки не радили нам запускатися в нього, мовляв, там легко заблудити, але для нас ліс це наш батько. Ми йшли ним три дні.

На світанку четвертого дня ми постукали до дверей самітньої хати, що стояла у деякій віддалі від села. Наперед, як звичайно, висунули Вишню.

Через вікно виглянула жінка і зараз сховалася.

— Ага! Треба буде знову переконувати людей, що ми не є "руссіше зольдатен" — подумали ми собі.

Та по хвилині відчинилися широко двері і вже інша жінка, рухом руки запрошує нас до хати. Ми зі здивування стоїмо як вкопані. Підступ? Пастка? Жінки ніколи не відчиняли нам дверей.

— Чи не підступ з вашого боку, чи ви дійсно так гостинно запрошуєте нас до хати? — запитав її Вишня.

— Ні, в хаті, крім членів родини, нікого немає. Я знаю, що ви українські повстанці. У нас вже квартирувало перед кількома тижнями кількох ваших.

В хаті ми застали дві доньки господині і зятя. Він був в німецькому мундирі, бо недавно прийшов з полону, а що більшовики ограбували хату, то не мав у що переодягнутися.

Добрі жінки нагодували нас і, як і в попередньому селі, запропонували відпочити у них кілька днів. Ми так і зробили.

Зять господині пішов з нами від хати до хати в селі, де люди обдарували нас харчами на дорогу. Потім він відвів нас до наступного села і там представив знайомим хлопцям, які в свою чергу пішли з нами до іншого села.