У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик
Третя група: Ройовий Зелений, кулеметник Топір, санітари Орленко і Веселий, стрільці — Зарічний, Куропатва, Барон і Славко.
Четверта група: Ройовий Райтер, кулеметник Музика, ланковий Смерека, стрільці — Степовий, Вишня, Драгомир і молоденький хлопчина з боївки, Жук.
П'ята група: Підстаршина Семенко, санітар Пасічник, стрільці — Славко і Голуб.
Група політвиховника Бойка була найбільша, бо він узяв з собою всіх найбільш незарадних стрільців, від яких відмовлялися інші ройові. У війську вже так буває — одні стрільці є здібні, розважні, повні ініціятиви, інші цих прикмет не мають і лише краще або гірше виконують накази.
Кожна група опрацювала свій маршрут. Рішено, що в плян маршу одна група другої не втаємничує, щоб на випадок коли б котрась попала ворогові в руки, не зрадила маршруту інших.
Перед самим нашим відходом ми довідалися, що згинув наш колишній бунчужний і політвиховник Хитролис, який розірвав себе ґранатою в криївці, і що провідниця Христя попала полякам у руки. Її зловили в поїзді, як вона їхала до Горлиць. Хтось із сексотів чи дезертирів розпізнав її по якомусь знаку на лиці (здається вона мала велику родимку). Її судили в Ряшові, а згодом у Варшаві. Вона, як ми пізніше довідалися, не зрадила ані одної таємниці, хоча знала не одну, бо була керівником господарчої частини підпільної сітки на Лемківщині.
Перед сумерком, на галявині зібралося все стрілецтво. Остання збірка чоти. З промовою виступив політвиховник Бойко. Почав і розплакався. По наших обличчях потекли також сльози. Він востаннє пригадав нам про вояцьку присягу і військову дисципліну. Відтак ми відмовили молитву. Ми щиро просили Всевишнього про ласку і допомогу щасливо дійти до призначеної нам мети. А потім прийшло прощання. Стрільці сильно стискали тверді і порепані правиці і сильно наголошували слово "до побачення". Ніхто не знав чи ми ще стрінемося вдруге.
А як запала ніч, кожна група пішла своїм шляхом. Ми взяли відразу напрям на захід, просто на Рунок. По двох днях маршу, ранком 15 вересня ми стали на відпочинок в околиці сіл Чорна і Біла Вода, Шляхтова і Яворка. Це, мабуть, останні села нашої Лемківщини. Ми довго стояли і вдивлялися у вершки Карпатських гір та зелених лісів, де кожний із нас знав найвужчу стежку, найменшу яругу і поляну, кожне дерево і кущик, які протягом чотирьох років були нам рідною хатою.
Біля Щавниці ми перейшли Дунаєць. Тут у польських селах, ми подавали себе за польських вояків або за польських підпільників, залежно від обставин. Селяни обдаровували нас харчами та інформували про безпечні дороги. Так дійшли ми до Нового Тарґу. Військова мапа, якою ми користувалися, обіймала терен тільки до того міста і далі ми мусіли іти наосліп. Розпитавши селян, ми обрахували, що ми повинні ще поночі обминути Нови Тарґ. Але дорога виявилася довша і світанок застав нас на окраїнах міста. Нам довелося добру годину бігти, заки ми заховалися у гущавинах смерекового ліску.
По кількох днях маршу ми дійшли до села Яблонка, що лежить під горою Бабя Ґура. Тут ми стрінули пачкарів, що часто переходили кордон і від них довідалися, що польського війська тут багато нема, бо воно поїхало десь там на "українське всє, бо там провадзі сє вєлька война з україньскімі партизанамі", і по другій стороні чеське військо "теж поєхало там ґдзє война з партизанамі". Не марнуючи часу, як добре стемніло, ми помаршували в бік кордону. По добрих двох годинах ходу ми побачили прикордонні стовпи. Бабя Ґура, дуже розлога, поросла високою травою, на ній багато зрубів і лише тут і там ростуть групами смереки. Ніч була місячна і це помагало нам орієнтуватися між зрубами і колодами. Ми йшли цілу ніч, щоб якнайдалі віддалитися від кордону.
На Словаччині треба було придумати якісь нові хитрощі, щоб себе не розконспірувати. На польському боці було нам легко, бо кожний з нас володів польською мовою і наші мундири були польські. Селяни не мали жадних сумнівів, що ми польські вояки або міліціонери. Вони лише часами дивувалися, "цо, знову вас змєнілі?", тоді ми казали, що нас перенесли з іншого терену. По-словацьки говорили незле лише Жук і Вишня та трохи Смерека. Тож, коли ми доїли харчі і нам треба було зайти до села, ми придумали вдавати пачкарів з польського боку. А що ми не мали що міняти, то казали, що збираємо замовлення на різні товари і на другий день принесемо. При тому хитро довідувалися де є поліція, військо, бо, мовляв, вони шукають за такими пачкарами, як ми. І люди давали нам усі потрібні інформації. Населення привітне і гостинне, тож всюди гостили нас чим хата багата. Звичайно, до хат заходили тільки ті, що говорили або по-словацьки, або по лемківськи, бо лемківська говірка дещо подібна до словацької мови. Вони вдягали цивільні блюзи, пістолі брали в кишені, а довгу зброю лишали тим, що стояли під хатою. Я мав ще з дому цивільну блюзу і тепер вона дуже нам знадобилася, я давав її тим, що ішли до хат. Я по-словацьки не говорю, тому все лишався на дворі. Населення тут дещо багатше, ніж у Польщі, кращі господарки і заможніші будинки. Люди також краще вбрані і краще їдять.
Ми йшли в напрямі Жіліни, мандруючи лісами і лише вночі. Щоб не збитися з шляху, ми перевіряли наш маршрут зі записками, які ми зробили з мапи політвиховника Бойка. Минувши якесь більше містечко чи село, ми зараз дивилися в наші записки і скреслювали з списка; по днях ми обчислювали скільки кілометрів ми пройшли і рахували скільки ще перед нами.
Відійшовши від кордону, ми перестали грати ролю пачкарів і почали відверто казати, що ми українські повстанці, які переходять словацьку територію, щоб дістатися до американців. І люди ставилися до нас дуже добре. В деяких селах нам розказували, що свого часу стаціонувала в них Дивізія "Галичина"; що це були чесні хлопці, які гарно відносилися до населення. Наша група старалася також залишити по собі добрий спомин і опінію. Ми поводилися чемно, просили, а не вимагали і дякували. Ми знали, що від нашої поведінки у великій мірі залежить доля наших побратимів, які маршують
