У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик

Тут почалася наша найдивніша і найбезпечніша мандрівка. Молоді австріяки передавали нас з села до села, а якщо ніхто з нами не йшов, то давали нам записки і казали до кого в даному селі піти. Не дуже довірливі спочатку, ми згодом повірили їм і мандрували спокійно в їх товаристві або згідно їх інструкцій. Так ми пройшли останні 100 кілометрів, які нас ділили від американської зони.

В околиці Сант-Петера наш зв'язковий — молодий австріяк — підвів нас до якогось хутора в горах і сказав, що далі ми мусимо йти самі. Він написав нам записку, докладно пояснив куди йти і кому передати.

Ми повинні маршувати на південь, між двома горами, пізніше завернути на захід. Приблизно по трьох годинах маршу, якщо не зблудимо, побачимо під горою хату. Біля хати буде бігати малий сірий пес, який побачивши нас почне несамовито гавкати. Господар хати, — високий товстий з рудим волоссям, його жінка — малого зросту, огрядна. Цей господар, прочитавши його картку, заопікується нами.

Австріяк так докладно описав нам дорогу, що зблудити було неможливо. За три години ми опинилися під самою хатою. І все відбулося як у вирежисерованій п'єсі, — з хати вибіг кудлатий сірий пес з гавкотом, вийшов рудий кучерявий господар, за ним показалася мала огрядна жінка.

Господар довго читав записку, оглядаючи нас з-під лоба. Потім сказав залишити вартового під хатою, бо тут часто крутяться більшовики, і покликав нас досередини. Його жінка поставила перед нами одну, а потім другу миску "бротзупе"3. Ми їли, а господар ставив нам різні запити, мабуть, щоб переконатися, що ми не провокатори. По вечері сказав збиратися і повів нас у ліс.

На дворі падав мокрий, напів з дощем сніг; тьма була така, що хоч око виколи. Ми відразу промокли до нитки, а діряві чоботи наповнилися болотом і зимною водою. З господарем побігла і сіра собачка. Вона на нас вже не гавкала, навпаки, приязно обнюхувала і бігла наперед, мабуть добре знаючи куди її господар прямує в таку слоту. Стежкою ми вийшли на високу полонину і зупинилися в якійсь колибі.

Господар показав нам, в якому напрямі нам треба йти далі, — все вгору і не звертати ані на крок ні вправо ні вліво. На вершку гори ми мусимо знайти стежку, її тяжко розпізнати, бо вона заросла травою, але вздовж неї покладені пофарбовані на біло камінчики; це туристична стежка через кордон. Вона доведе нас аж до села Ваєр, на американському боці. Сказав ще вважати на більшовицьку патрулю і подав кожному руку на прощання. Райтер, який дався ошукатись при переході Морави, хотів його затримати, але ми не дозволили. Ми вважали, що тим ми зробили б кривду і тому господареві і всім іншим австріякам, які так безінтересовно і щиро допомагали нам у дорозі.

Ми почали спинатись угору. Сіра собачка кілька разів підбігала за нами, немов би хотіла переконатися чи ми йдемо в правильному напрямі. Лапатий мокрий сніг мочив нас безупинно, студенні струмені текли нам по спинах, і ми трусилися від холоду як у лихоманці. Заки ми піднялися на гору, минуло кілька годин. На хребті лежав сніг по коліна і стежки з білими камінчиками не можна було знайти. У нас була електрична лямпочка і кілька свічок, — ми висвітили всі свічки і лямпочку, а стежки ні сліду. Ми вже доходили до відчаю, як намацали кілька камінчиків, які, коли ми струсили з них сніг, виявилися пофарбованими. Але далеко ми нею не зайшли, бо незабаром збилися з неї. Знову почалося розкопування по мокрому снігу. По кількох годинах, обліплені болотом і снігом, зневірені і виснажені, ми посідали та почали роздумувати над нашою долею. Іншої ради не було, як чекати світанку. А оскільки в таку негоду не тільки "рус", але й сам дідько не вийде на патрулю, — ми рішили розпалити вогонь. Хоч мокрий сніг з дощем не ущухав, соснові гілки горіли непогано і ми трохи загрілись.

Як розвиднілось, ми відразу знайшли стежку всього кілька кроків від місця, де ми сиділи. Ледве перейшли ми нею сто метрів, як побачили стовпи і таблицю з написом трьома мовами: "Увага... не наближатися до кордону..." Ми одним скоком розбіглися в розстрільну і відбезпечивши зброю пішли поволі вперед. Ми йшли дуже обережно і були готові тут, на рубежі двох світів — вільного та поневоленого — боротися до останнього пострілу. Та ворога і близько не було. Тією туристичною стежкою вільно могла б перейти ціла армія.

Ми стояли на окупованій американцями території. Перед нами вдолині між кількома гірськими потічками лежало невеличке село.

Була сьома година ранку, субота 8 листопада 1947 року, коли ми постукали до першої з краю хати в селі Ваєр, щоб довідатися де знаходиться американська комендантура.

Хоч ми далі перебували на австрійській території, яку лише переділив штучно створений кордон, увійшовши до хати, ми відразу відчули іншу атмосферу. Хата була прибрана образами, скатерками — видно було, що тут люди нічого не ховали, як це робили по другому боці цього кордону через страх, що "визволителі" їх ограбують.

Господарі якраз збиралися снідати і запросили нас до стопу. По сніданні ми попросили гарячої води і заходилися митися, голитися, чистити наші обшарпані мундири і нещасні залишки нашого взуття. Потім останній раз вичистили нашу зброю.

Була мабуть четверта година по полудні, як ми вибрались до комендантури. Якась зустрічна жінка запропонувала показати нам дорогу. Від присілку до комендантури було приблизно чотири кілометри. По дорозі нас минуло авто з американськими вояками, потім двоє австрійських поліцаїв, але і одні і другі лише цікаво подивилися на нас. Перед якимсь будинком жінка затрималась і сказала, що тут мешкають "амі". Ми перший раз почули це слово і, звісно, не розуміли.

Біля будинку стояв американський вояк, правдоподібно вартовий, і через паркан романсував з дівчиною у сусідньому подвір'ї. Ми зайшли в сіни, а тоді, ніким не затримані ввійшли до кімнати. При столі сиділо десяток вояків і грало в карти, в кутку молода дівчина друкувала на машинці. Ми стали в одну лаву, виструнчились і Вишня відрапортував: