У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик
Цілий день ми пролежали в корчах на високому горбі і дивилися вниз, де відділений дорогою від нашого ліску, плив Дунай. Він видавався нам справжнім морем, хоч люди казали, що того року він мав багато менше води. Дорогою час від часу переїздили військові авта або мотоциклі; рікою плили човни, які перевозили людей з одного берега до другого.
Увечорі ми пішли до села шукати перевізника. Перший, до якого ми звернулися, відмовився, сказав прямо, що боїться, та порадив нам піти до одної жінки.
Перевізнички в хаті ми не застали, лише її сина — хлопця 10-12 років. Він спочатку перестрашився нас, але переконавшись що ми не "руси", повів нас на берег. По якомусь часі до берега поволі підійшов човен. Але в тому самому моменті, дорогою переїхало авто, — фари кинули трохи світла і жінка побачивши вісьмох озброєних вояків, скоро відштовхнулась веслом від берега. Але ми були приготовані на таке і притримавши човен, вскочили всі до середини. Перевізничка дивилася на нас перестрашеними очима і відмовилась веслувати. Ми пробували самі гребти, але це нам не виходило. Весла були вмонтовані в човен і ними треба було вміти орудувати. Врешті жінка мабуть повірила нам, що ми не "руси", взяла весла в руки і човен поплив рівненько вперед. Вже на березі вона нам сказала, що їй доводилося двічі перевозити подібних до нас пасажирів. Одні казали, що вони дезертири з Червоної Армії, інші взагалі не знали німецької мови і лише на міги показували, що хочуть переїхати на другу сторону ріки.
Пізно по півночі ми зайшли до якогось присілку та постукали до одної з хат, щоб попросити трохи харчів. Господар, побачивши нас, наробив крику, що дверей "русам" не відчинить. Не помогли наші запевнення, що ми не "руси". Прийшлося іти до іншої хати. Та там те саме, а незабаром по цілому хуторі затарабанили в якісь бляхи. Ми скоренько втекли до лісу. На другий день в іншому селі нас прийняли, нагодували. Коли ми розповіли про нашу пригоду попередньої ночі, нам сказали, що більшовицькі частини часто грабують села, — отже населення тарабаненням в бляхи зчиняє алярм. Нам порадили пізно вночі до хат не стукати.
Почало дощити щораз частіше і ставало щораз зимніше. Не завжди можна було обсушитись і тому у мокрому ми мерзли ще гірше. Та найбільшою бідою в нашій дорозі стали воші. Майже два місяці ми не міняли білизни. Мундири наші ледве тримались купи, взуття розліталось і ми зв'язували його дротами.
По дорозі нам люди показували часописи. В них закликали населення, щоб воно не допомагало "банденґрупам" і кожночасно повідомляло радянську окупаційну владу. Але в часописах були теж згадки що багато "банденґруп" уже перейшло до американців, де їх щиро прийняли. Для нас це були дуже радісні вістки.
Ще заки в останніх днях жовтня, ми опинилися в околиці Кремсу, люди нас попереджали бути на сторожі, бо населення там скомунізоване і більшовицьке військо квартирує в майже тридцяти селах.
І так одної ночі в тому небезпечному для нас терені, ми маршували дуже інтенсивно, щоб дійти до найближчого лісу. Віддаль була велика і треба було числитися з кожною хвилиною. Але Райтер, як Райтер, ще мусів зайти до якоїсь самітної хати і ранок застав нас між двома селами, серед виноградників. Не лишилося нічого іншого, як сховатися в будці, яких стояло багато на виноградних полях. Пів дня сиділи всі спокійно, а далі Райтерові та Музиці закортіло вийти з будки, бо вони побачили залишене гроно винограду на одному з корчів. Не встигли вони вилізти, як наткнулися на якогось робітника, і... почали з ним розмову. Така зустріч була нам цілком не на руку, — ми завели робітника до будки і рішили притримати його до ночі. Та він почав проситися, щоб його відпустити, бо він стратить денний заробіток і присягатись що нас не зрадить. Райтер повірив в його облесні слова і мимо наших протестів, звільнив його.
Наслідків не треба було довго чекати. Не минуло і дві години, як робітник з'явився у винограднику, тим разом в авті з енкаведистами. Коли на нашу будку посипались стріли, ми на момент попали в паніку, але скоро опанували себе і відстрілюючись, виповзли у виноградник. Ми відразу побачили, що ворог заскочив нас з трьох сторін, залишаючи нам відступ під поле обстрілу своїх кулеметів. Кулеметник Музика поставив свого дехтяра на землю і сипнув з нього кілька серій, але ворожий вогонь скосив його. Ми розбіглися широкою розстрільною і відстрілюючись, відступали, використовуючи кожне прикриття, кожний корчик. Під сильним вогнем ми перебігли виноградником в якусь долину, відтак якусь дорогу і шубовхнулись по пахви у воду. По другому боці річки розкинулось село. Ми іншого вибору не мали і побігли між хати. І, як це кажуть, козак не без долі, а світ не без добрих людей, — якісь селяни спрямували нас на стежку, що міжгір'ям бігла в гори. І це нас врятувало.
Ворог над'їхав автом дві-три хвилини пізніше і на нас посипались запальні кулі, що якимсь чином у нас не попадали, лише під ногами горіла земля.
Ми бігли гусаком з олімпійською швидкістю, з одним бажанням врятуватись. Та по якомусь часі я знесилився, ноги обважніли, в грудях душив біль, мов би колов мене хтось ножами. Я почав сповільняти біг, а далі ледве тягнув за собою ноги. Мені раптом стало цілком байдуже чи поцілить мене куля, чи ні. Я не відчував нічого крім втоми. Я вже не ховався, шкандибав догори. Позаду мене ще лишився Степовий, — він теж ледве волочився і кулі також його не чіпали. Смерека далеко напереді махав рукою, щоб скорше бігти, але я не міг...
Уже смеркало, коли я доплентався на гору, де інші чекали. Ми побігли далі. Якась зустрічна пара показала нам звідки прямують "руси" і ми змінили напрям. Ми бігли поміж корчами, через якісь пасовиська і яри, а за нами гналися енкаведисти. Вже цілком звечоріло, коли ми побачили перед собою ліси. Один з них тягнувся на північ, інший на південь. Дехто хотів прямувати відразу на південь, інші вважали, що краще на північ,
