Жлобологія - Густав Водічка

Гумор — дуже важливий чинник самозахисту. Якщо ми з чогось кпимо, то це означає, що частка цього є в нас самих. І ми це явище розуміємо. Коли ми з когось сміємося, то маємо розуміти, що сміємося з себе в цій людині. Зі зрозумілого. Я не сприймаю жартів тих народів, про які нічого не знаю.

Не можу сказати, що мене щось особливо дратує чи дивує в людях. Те саме стосується і жлобів чи жлобства. Не бачу особливих підстав захоплюватися людьми і людством чи терпнути від розпачу. Тому замінюю абстрактні любов і паніку спробами конкретного розуміння і дій. Іноді вони успішні.

Однак існують такі явища, де залежно від наративу, від спостерігача можна бачити зовсім різні речі. Скажімо, отримуєш задоволення зі споглядання квітки. І нам же хтось розповів, що побачене потрібно сприймати саме як красиве, позитивне. Колись у Франції квітками картоплі прикрашали дамські капелюшки. А в іншого якогось племені погляд протилежний: смачненькі хробаки, які живуть у корінні гарної квітки, значно миліші, ніж сама квітка з її смородом, цікавим лише комахам.

Людська поведінка завжди є лише поведінкою, в ній нема чогось однозначно пріоритетного. Можна з усього скористатися. А стратегія вибудовується з того, що щось або приносить тобі, або мінімізує збитки. Друге легше перевіряти, але ним важче пишатися і вихвалятися.

Ми досі не можемо вибрати між красивим і корисним, тому нюхаємо і жеремо все підряд. А потім дивуємося, звідкіля це розвелося стільки жлобів.

Світопатія

Ми існуємо в суспільстві, яке завершило етап народотворення, але політичною нацією ще не стало. Українське суспільство завжди було ментально вразливим, хворобливим, а нині стало просто хворим. Щось схоже на «мозаїчну психопатію». Жлобство — один із симптомів. Байдужість, брутальність, брехливість, неможливість підтримувати стосунки і т. д.

Суспільство в своєму теперішньому вигляді взагалі хворе явище. Лао-цзи в «Дао де Дзин» писав: «Нехай селища будуть маленькими, а кількість мешканців в них нечисленною... І хай вони зранку до вечора чують кукурікання сусідських півнів і гавкання собак. Але хай люди нікуди не переїжджають і дивляться один на одного здаля». Чому? Бо нормальне функціювання людської спільноти — це мала група. Сім’я, рід — в патріархально старому сенсі. Багатоукладність, коли разом живуть 3-4 покоління, сіють, полюють, захищають своє. Цей «модус вівенді» — природний. Агломерація і укрупнення — патологічне явище, виробництво і пожирання субпродуктів. Від того, що в людей з’явилися надлишки їжі, робочих рук і вільний час, вони перетворилися на злоякісну пухлину цивілізації.

Ймовірно, кількасот років тому синонімом жлобства було хуторянство. Усім відома полеміка між апологетом хуторянства Кулішем і шибайголовою Шевченком. І народ при всій своїй природній вайлуватості обрав собі іконою несамовитого міфотворця, а не приземленого реаліста. Полеміка триває досі.

Хоча учасники подібних дискусій теж перебувають у жлобській системі координат. Як у Джонатана Свіфта — з якого боку краще розбивати варене яйце, з тупого чи гострого.

Якщо говорити про базовий чинник, за допомогою якого можна визначити хуторянсько-жлобський дискурс, то це — демонстративна закритість, агресивна відчуженість. Ми з образою і погордою ставимося до всієї решти світу. Крім усього іншого, вважаємо, що світ нам щось винен. І чому? Тому що ми страждали, мучилися і таке інше. Тобто — більше нічого. Це століттями в Україні відбувається. І, власне, про такі дражливі речі я написав книжку «Тремтячі еліти», де виводжу психогенез українців і з комплексу меншовартості, який цей народ вперше «заробив» ще при варягах. Зайди створили реально дієву модель держави, яку століттями затято наслідували, точніше, робили макет, як у культі карго, відтворювали те, що не мало функціоналу, який був закладений і працював у VIII-IX столітті. Москалі так само мавпували візантійську модель — і нам накинули.

І то все, врешті-решт, перетворилося на лайно в державницько-цукерковій обгортці.

Культ карґо

Що таке культ карґо? Спробую в кількох словах пояснити це поняття. У 40-х роках на одному з островів Меланезії американці влаштували аеродром для дозаправки літаків, які бомбардували Японію. Військовики брали собі на допомогу тубільців із місцевих племен, зовсім диких. А після війни свою діяльність згорнули. Тубільці не могли зрозуміти, чому більше до них з неба не прилітають літаки і не приносять «карґо», вантаж, який, як вони думали, їм посилали духи предків. І вдалися до дій: відтворили літаки із соломи — макет у повну величину, тіла розфарбували в кольори американської уніформи, змайстрували навушники з дерева, контрольно-диспетчерські вежі... Вони повторювали з пам’яті все, що могли. Вірили, що ці ритуальні дії допоможуть — і прилетять літаки, і «карґо» принесуть, бо вони ж добре поводяться. Таке сліпе поклоніння, ясна річ, не допомогло. Це тваринний міметизм — намагання уподібнюватися чомусь впливовому.

Але насправді не маєш тями зрозуміти, як воно працює. Зате гарно! І от ти думаєш, якщо розфарбуєшся у такі самі строкаті кольори, то стане твоє життя кольоровим. Що і роблять українці.

На цьому прикладі я вдаюся до діагностики розвитку суспільства на його первинній стадії. Нормани в Києві відтворили домашню скандинавську модель управління, відібрали собі в обслугу, а потім в поміч притямніших автохтонів. Збирали данину, розмножувалися, а потім шаленіші пішли, спокійніші асимілювалися — і тільки загуло за славною назвою. Безкінечно люди боролися за родову спадщину Рюриків, за право примазатися до давньої слави норманських сокирників. Європейцям же вдалося?

Остання відчайдушна спроба Мазепи «пробитися» на північ до політичних родичів виявилася лише запізнілою на кількасот років спробою. Вже навіть Карла XII не розуміли у нього вдома, а гетьмана тим більше. І тільки комплекси, зокрема комплекс неповноцінності, не зникли: як були, так і залишилися.

Народ без пам’яті та історії

У поясненні системних процесів я прихильник ніцшеанського «вічного повернення». В українській версії — це наступання на ті самі граблі. Можемо вивчати динаміку цих наступів, гостроту зубців, довжину ручки і т. д. Треба просто більше відваги і сильніше тупнути — так нам кажуть.

У психіатрії розрізняють різні форми втрати пам’яті, а серед них є така: ретроградна амнезія. Вона виникає при пошкодженні головного мозку через травми, зокрема й психічні, отруєння та інші чинники. А особливість цієї хвороби у тому, що людина не пам’ятає, що з нею сталося безпосередньо перед втратою пам’яті, короткострокова пам’ять не спрацьовує. При цьому події далекого минулого людина пригадує у подробицях, наче вони сталися нещодавно. Я проваджу до того, що з короткостроковою пам’яттю в українців хронічний негаразд. Маємо ситуацію, коли люди, які чогось училися,