Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
Про вміле користування римою – причому часто дуже свіжою (особливо для того періоду розвитку українського слова) і глибокою, про асонанси та дисонанси, про те, що буквально немає сторінки «Кобзаря», де б не було чудової гри внутрішніми римами, про майстерність звукопису:
Неначе ляля в льолі білій
або
Гармидер, галас, гам у гаї, —
про все це говорилося вже неодноразово.
Широкі перспективи відкрито і для вивчення багатої лексики та гнучкого синтаксису Шевченка.
Якщо нудні епігони до невпізнання змінили характер його вірша – їм здавалось, що їхні шарманочні хореї й є «шевченківський розмір», – і цілком витравили в своїх творах ідейний дух «Кобзаря» – то такі творці, як Леся Українка, як Іван Франко, йдучи зовсім самостійними шляхами, органічно засвоїли і розвинули славні шевченківські традиції.
Думаю – в цьому погодяться зі мною і українські поети, і поети, що перекладали «Кобзар» на мови народів Радянського Союзу, – що вірші автора «Катерини» і «Кавказу» є і довго ще будуть, разом з віршами Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Івана Франка, Лесі Українки, Хачатура Абовяна, Давида Гурамішвілі, Янки Купали, оплодотворяючим началом нашої поезії.
Я не кажу про пряме наслідування. Кращий спосіб наслідувати великого поета – це бути оригінальним…
Великі поети – завжди сучасники для нових поколінь, які щоразу відкривають у них нове, суголосне своїй добі. Досить подумати, чим є для наших робітників, колгоспників, інтелігенції Пушкін чи Некрасов, досить пригадати хоч би той момент із «Молодої гвардії» О. Фадєєва, коли Уля Громова захоплено читає вголос Лермонтова.
Нав’язливі спроби загасити ідеї й спрямованість поезії Шевченка
Навколо великих людей і круг їх пам’яті завжди точиться явна чи приглушена боротьба. Коли Шевченко перебував у таємному Кирило-Мефодіївському товаристві, то за нього боролися буржуазні ліберали типу Костомарова чи Куліша і такі радикально настроєні люди, як Гулак і Савич. Сам поет, розуміється, не тільки був на боці останніх, але й очолив ліве крило товариства, в трепет приводячи богобоязливого й смиренного Костомарова своїми сміливими речами.
Всебічне зростання ідейності й поетичної майстерності Шевченка в роки заслання
Могутній і незламний Шевченко під час довголітнього заслання не тільки не занепав духом, не «змирився», а навпаки, виріс, змужнів, поглибив і загартував свій революційний світогляд. І не диво, що після повороту з заслання потягся він серцем не до Куліша, а до Чернишевського, не до «праздно болтающих» лібералів та буржуазних націоналістів, що дедалі ясніш відкривали свої обличчя, а до рідних йому світоглядом, світовідчуванням, любов’ю до народу революціонерів-демократів, людей революційного слова і революційного діла. Куліша обурювало це єднання поета з «чужими», на його погляд, людьми, – і по смерті Кобзаря той самий Куліш, що зворушливо-патетичну промову виголосив над його труною, не посоромився незабаром закидати пам’ять свого «друга» і «брата» найбруднішими наклепами.
Боротьба за Шевченка не вщухла й нині
Боротьба за Шевченка продовжувалася і по його смерті, аж до наших днів175. Російські та українські революціонери-демократи бачили в ньому те, чим він саме був: великого народолюбця, правдолюбця, непримиренного борця проти соціального та національного гніту, глибокого й далекоглядного мислителя, полум’яного поета, гарячого патріота і переконаного співця дружби народів. А націоналісти різних мастей і космополіти спотворювали образ поета до невпізнання, намагаючись то показати в ньому смиренно-мудрого аматора «вишневих садочків», то проповідника звірячої національної ненависті, то обмеженого віршописця-самоука.
Видатні митці шанують Шевченка
Року 1908 славетний російський художник Рєпін намалював ілюстрації до Шевченкової поеми «Кавказ», де зобразив прикутого до скелі Прометея. На ілюстрації зробив напис: «Памяти великого народного поэта Украины. И. Репин, 1908», а в правому кутку дав цитату: «Споконвіку Прометея там орел карає» («Кавказ»)». Саме прометеївський дух бачили в Шевченкові великі його нащадки.
У зв’язку з цим слід нагадати, що не тільки основоположник нової української музики Микола Лисенко протягом усього життя писав музику до «Кобзаря» Шевченка, а геніальні Шевченкові тексти навіяли чудові твори й таким великим велетням російської музики, як Чайковський, Мусоргський, Рахманінов.
«Напередодні Першої світової війни пролетарі Росії, – повідомляла робітнича преса, – виявляли зростаючий інтерес до творчості письменників-реалістів: «Постоянно помещаемые в «Звезде» объявления (наряду с отчётами) о лекциях для трудящихся масс – о Пушкине, Гончарове, Некрасове, Салтыкове-Щедрине, Чехове, Толстом, Шевченко и др. – также свидетельствовали о широком интересе рабочих к классической и современной литературе»176.
Цьому сприяли й інші органи антицаристської преси: «Правда», наприклад, «знакомила своих читателей и с литературными богатствами братских народов России (Церетели, Шевченко, Коцюбинский, Л. Украинка, М. Конопницкая, А. Акопян и др.)…»177.
Царські сатрапи панікують
А як боялися царські урядовці самого імені Тараса, – про це є безліч свідчень. Наведу хоч би таке. Це було 1914 року, коли царський уряд заборонив прилюдне святкування пам’яті поета. В ті дні харківський губернатор Катеринич звернувся до начальника гарнізону м. Харкова з таким «секретним» листом:
«Ввиду могущих быть 25 сего февраля в день юбилея малороссийского поэта Шевченко беспорядков, имею честь покорнейше просить ваше высокопревосходительство, не признаёте ли вы возможным командировать в этот день с утра одну сотню казаков в управление полицмейстера, а две сотни казаков иметь в казармах наготове на случай необходимости оказать гражданским властям содействие к подавлению беспорядков».
Тоді ж, у 1914 році, незважаючи на заборону в Києві, як і по інших містах, відбувалися багатолюдні демонстрації. Їх розганяла поліція, арештовувала учасників. Очевидці розказують про таке: в Києві серед демонстрантів були й студенти-грузини, що вчились у Київському університеті. Коли одного з них, заарештованого, спитали про його національність, він гнівно відповів: «Пиши – украинец!». Чудесний штрих, в якому яскраво виявилась давня дружба народів!
Класики української літератури – «духовні діти Шевченка»
Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, усі передові діячі української культури з повним правом можуть бути названі духовними дітьми Шевченка, що сміливо розвивали далі назнаменовані ним лінії. Особливо треба підкреслити тут ім’я Франка, котрий залишив нам ряд блискучих статей про Шевченкову творчість; статті найбільшого у нас критика дожовтневої доби мають і по цей день неабияке значення, всебічно і глибоко висвітлюючи спадщину Тараса Григоровича, хоч подекуди автор «Мойсея» і впадає у властивий йому суб’єктивізм та допускається окремих
