Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко

Не дасть коня вам охляп сісти

Та утікать, не втечете

І не сховаєтеся: всюди

Вас найде правда-мста; а люде

Підстережуть вас на тотеж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

І вашей кровію, собаки,

Собак напоять…

Але розкриваємо «Кобзар» в іншому місці:

І досі сниться: під горою,

Меж вербами та над водою,

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться: вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя,

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки, і годує,

І спать несе. А дід сидить,

І усміхається, і стиха

Промовить нишком: «Де ж те лихо?

Печалі тії, вороги?»

І нишечком старий читає,

Перехрестившись, «Отче наш».

Крізь верби сонечко сіяє

І тихо гасне. День погас.

І все почило. Сивий в хату

Й собі пішов опочивати.

Любов до життя та до людей пересилює гіркоту солдатчини

Шевченко був безмежний у своїй любові до людей, до простих і чистих людей. Звідси йдуть у автора гнівних «Якби ви знали, паничі» світлі картини мирного людського життя на тихому лоні природи.

І характерно: саме ряд таких безхмарних ідилій написано в найскорботнішу і найтяжчу пору життя поета – в казематі, у засланні, де пильне начальство, пам’ятаючи резолюцію Миколи І про заборону писати й малювати, стежило за підневільним співцем.

Готовясь выстрелить по первому стиху

И в крепости поднять военную тревогу, —

як прекрасно сказав Майков.

У казематі створено «Садок вишневий коло хати», в Орській фортеці продзвеніла граціозна пісенька «Ой стрічечка до стрічечки», Кос-Аралом позначене відчайдушновеселе «Утоптала стежечку через яр, через гору, серденько, на базар».

Але в казематі ж написаний і «Косар»:

Понад полем іде,

Не покоси кладе,

Не покоси кладе – гори.

Стогне земля, стогне море

Стогне та гуде!

Косаря уночі

Зустрічають сичі.

Тне косар, не спочиває

Й ні на кого не вважає,

Хоч і не проси.

Не благай, не проси,

Не клепає коси;

Чи то пригород, чи город,

Мов бритвою, старий голить

Усе, що даси.

Мужика, й шинкаря,

Й сироту-кобзаря.

Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,

Не мина й царя.

І мене не мине,

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить

І не пом’яне.

Ви ніби чуєте чавунну ходу цього безжалісного, безвідкличного косаря – смерті, але ці страшні кроки заглушаються живим і сміливим голосом поета, що нагадує про смерть своєму мучителеві – царю.

Найполум’яніші поезії створено на засланні, в неволі

І найполум’яніші свої антицаристські, антипоміщицькі, антипопівські вірші великий Тарас пише саме в неволі, в шинелі рядового, ховаючи їх за «халяву», з дивовижною вірою, що вони дійдуть до людей і скажуть їм найпотрібніше, насущне: «борітеся».

Шевченко – складний, він не завжди так легко доступний до розуміння, як це здається деяким читачам. Я принаймні не берусь ясно й точно визначити, що саме хотів сказати поет своєю байкою «На ниву в жито уночі». Знамените «Посланіє» («І мертвим, і живим…») (1845) не позбавлене протиріч. Милування романтичною минувшиною України («Було колись на Вкраїні, ревіли гармати…»), плач над її високими могилами не зразу перейшли у Шевченка в ясне розуміння того, що не тільки не можна, але й не треба мріяти про повернення тієї минувшини, що козацька доба позначена була не лише високими патріотичними подвигами, не лише «червоними жупанами», а й гострою соціальною боротьбою. «Іван Підкова» датований 1839 роком, «Гамалія» – роком 1842. У цих невеличких малюнках-поемах козацтво виступає як одна-єдина маса, як люди, що «вміли панувати», що «панували, добували і славу, і волю»…

Нестримна ненависть до гнобителів

А вже в поемі «Сліпий» («Невольник»), писаній у році 1845, чуєш із уст «невольника» Степана такі слова про козацьку старшину:

Кирило (Розумовський. – М. Р.) з старшинами

Пудром осипались,

І в цариці, мов собаки,

Патинки лизали…

Далі й далі – і дійде поет до гнівного осуду «золотого віку минулого», до злісно-гіркого насміху з «Галаганів, і Кисилів, і Кочубеїв-Нагаїв»…

Отже – складний шлях, а не проста лінія.

Але основне в Шевченковій творчості, в Шевченковому світогляді – любов до пригноблених, ненависть до гнобителів – ніколи й ніде не зраджувало поета, ідучи вгору й розростаючись протягом усього його життя.

Воля Шевченка незламна – воля до правди, до справедливості, до помсти, до свободи. Вираз цієї волі —

Караюсь, мучуся… але не каюсь, —

воістину вражає.

Неперевершений поет-лірик

Якщо говорити про основний характер творчості поета, то слід визнати, що мали рацію ті, хто бачив у ньому передовсім лірика. Ліризм, особисте ставлення автора до змальованого світу, освітлює то теплим, ніжним сяйвом любові, то загравою гніву і ненависті майже всі сторінки «Кобзаря».

І так скрізь. У цьому розумінні Шевченко – прямий продовжувач безіменних авторів українських історичних дум і їх виконавців – сліпих кобзарів-бандуристів. Характерна риса дум, що відрізняє їх від російських билин, позначених суворо епічним складом, – це саме ліричні відступи серед епічного змалювання подій, те, що славетний Остап Вересай називав «жалощами». Іноді хвилювання автора думи було таке, що йому недосить було слова: виникала так звана «заплачка», вигук, що виливався у мелодійну фігуру.

Зазначу, однак, побіжно, що, може, і не слід вважати ліризм ознакою виключно українських дум, хоч у них він і виступає з особливою виразністю.

Шевченко був закоханий у думи, яким у захопленні ладен був оддати перевагу перед гомерівським епосом. Як у Гоголя в «Тарасі Бульбі» є цілі уступи, де майже дослівно цитуються думи, так і Шевченко показав неперевершений зразок творчого використання думового стилю в Степановій «Думі» (поема «Сліпий»).

Давно вже відзначено, що першу збірку своїх віршів молодий поет зовсім не випадково назвав іменем народних виконавців дум і пісень – «Кобзар».

«Зоренька вечірняя» – найулюбленіша муза поета-лірика

Як у кожного справжнього поета, були в Шевченка свої улюблені центральні образи, які проходили через усю творчість. Таким є образ «зорі», «вечірньої зорі».

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою, —

так починається знаменитий вступ до «Княжни», що своєю побудовою і змістом нагадує пролог до «Руслана и Людмилы», але зовсім інший характером. І цій зорі