Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
Шевченко не належить до поетів з такою різноманітністю тем і мотивів, як Пушкін або Гете. У цьому відношенні він схожий скоріше на поетів-однолюбів, на поетів-однодумів – Лермонтова, Байрона, Блока.
Основні мотиви і теми найзначніших творів «Кобзаря» – любов, найчастіше обдурена і розбита «злими людьми», часто зневажена, втоптана в грязь (слід зауважити, до речі, що в більшості своїх пісень і пісень-романсів Шевченко говорить від імені дівчини або жінки, дуже рідко від імені мужчини), знеславлена дівчина-«покритка», причому кривдником завжди є представник панівного класу – офіцер, панич, – і цей соціальний мотив все посилюється, робиться все яскравішим і більш виразним; мати, як найсвітліше, найсвятіше явище на землі; позашлюбна дитина – «байстрюк» (від сина Катерини до цілком земного сина цілком земної Марії) і його гірка сирітська доля; любов до батьківщини («Чернець») і боротьба за її свободу та щастя, ненависть до всякого гніту, до всіх земних деспотів і тиранів; боротьба за свободу духу («Єретик»), героїчне минуле України («Гамалія», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»); грізний розлив народного повстання («Гайдамаки»); гаряча ненависть до всіх форм національного і соціального пригноблення, з такою силою висловлена в «Кавказі», «Сні» і в цілому ряді невеликих розміром, але титанічних своєю силою віршів, написаних після заслання.
Незмінна вірність ідеалам поета-революціонера
Але ці теми і мотиви – назвав я, звичайно, не всі – як вони з роками зміцнюються, зростають, поглиблюються! Яка велика відстань між натхненною піснею про морський козацький похід («Гамалія») і цими пророчими рядками:
Бували войни й військовії свари:
Галагани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї;
Було добра того чимало.
Минуло все, та не пропало,
Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і тлять старого дуба…
А од коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
І виростуть: і без сокири,
Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфиру,
Роздавить вашого кумира,
Людськії шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане, – будяки
Та кропива – а більш нічого
Не виросте над вашим трупом.
І стане купою на купі
Смердючий гній – і все те, все
Потроху вітер рознесе,
А ми помолимося Богу
І небагатії, невбогі.
Яка велика різниця між зойком сумніву: «Чи бачить Бог із-за хмари наші сльози й горе?» – зойком, в якому, правда, криється явне заперечення, – і цими гнівними антицерковними, атеїстичними словами:
Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате,
В своїй добрій, теплій хаті
Оковано, омурено
(Премудрого одурено),
Багряницями закрито
І розп’ятієм добито?
Не добито! Стрепенися!
Та над нами просвітися.
Просвітися!.. Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленими піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати!
Проти спрощенства у розумінні матеріалістичного світогляду Тараса Шевченка
Треба зауважити, що, говорячи про Шевченка як про послідовного матеріаліста й атеїста, деякі наші дослідники впадають у спрощенство. У муках мислі, у неустанному борінні, у спраглому шуканні правди, вчитуючись у кров’ю написані сторінки Герцена, Чернишевського, Добролюбова, виковував Тарас Григорович свій політичний, соціальний, філософський світогляд.
Звичайно, біблійний стиль геніальних його переспівів, Давидових псалмів, звертання до тем і мотивів, узятих із Святого Письма, – це тільки оболонка, якою огортав поет найсміливіші, найдерзновенніші свої думки про сучасність. Знамените «подражаніє» «Осія.
Глава XIV» починається словами, що нічого спільного не мають із древнім пророком, крім провіщання загибелі країни (у Осії мова йде про Самарію):
Погибнеш, згинеш, Україно…
Це провіщання у Шевченка переходить у гнів, у страшні прокльони «лукавим чадам», царським рабам і підножкам, і кінчається оптимістичним акордом:
…правда оживе,
Натхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древлє слово,
Розтлєнноє, а слово нове
Меж людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе
Од ласки царської…
«Молитви» Шевченка – це далекий од усякої релігійності, тим паче містики, ще більше – церковності – заклик до покари «царям, всесвітнім шинкарям», це високий гімн на славу «роботящим умам, роботящим рукам».
І все-таки твердити, що Шевченко ніби вродився готовим матеріалістом, готовим атеїстом – щонайменш неісторично. Не вродився, а став.
У цьому розумінні варто порівняти писаний року 1845 «Кавказ», де поруч із покірним «лояльним» зверненням до Бога – «не нам на прю з тобою стати, не нам діла твої судить» – бачимо вже й гірку «богоборську» іронію – «коли одпочити ляжеш, Боже, утомлений? І нам даси жити!» – варто, кажу, порівняти «Кавказ» з писаним після заслання «Юродивим», де громово лунає гірке знущання з «всевидящого ока» («Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко…»), з писаним за рік до кончини уже цитованим «Світе ясний…», – щоб погодитись, що Шевченків атеїзм – наслідок гарячої й невтомної розумової праці, а не щось «наперед дане». І саме тому він став незламно-міцним.
Моральний імператив Шевченка, його жагуча любов до простої людини
Тема знеславленої дівчини багато разів повторюється і варіюється у Шевченка. Але якщо Катерина кінчає життя самогубством, якщо деякі печальні його героїні стають дітовбивцями, – в чому Шевченко розвиває мотив цілого циклу народних пісень про матір-дітовбивцю, – якщо наймичка покірливо до самої смерті несе хрест самопожертви, а героїня однойменної та односюжетної прозаїчної повісті навіть знову ледве не піддається спокусам офіцера, що вже раз обдурив її, – то в руках нещасної Марини ми бачимо вже закривавлений ніж помсти, ніж відплати за зневажену людську гідність. І як втішно зустріти в героїні «Сотника» дівчину, що вирвалася з полону домостроївських традицій і будує своє особисте життя по-новому, сміливо, просто і рішуче!
Тема матері, що пронизує світлим променем усю творчість Шевченка, найвищої своєї межі досягає в «Марії», одному з останніх великих творів поета. Яка ж вона земна, тепла, проста, людяна, далека від усякої містики, від усякої релігійної лузги, яка вона наша, ця свята мати, цей «пресвітлий рай», цей найулюбленіший і найніжніший образ Шевченка!
Шевченко був безмежним, був жахливим у своєму гніві:
Воскресни, мамо! І вернися
В світлицю-хату: опочий
Бо ти аж надто вже втомилась,
Гріхи синовні несучи.
Спочивши, скорбная, скажи,
Прорци своїм лукавим чадам,
Що пропадуть вони, лихі,
Що їх безчестіє і зрада,
І криводушіє огнем,
Кривавим, пламенним мечем
Нарізані на людських душах,
Що крикне кара невсипуща,
Що не спасе їх добрий цар,
Їх кроткий, п’яний господар,
