В сталевих грозах - Ернст Юнгер
Невдовзі полк дістав наказ виступити на передову лінію позиції, що прикривала село Пюїзьє-о-Мон. На вантажівках ми здійснили нічний переїзд до Ашле-ле-Ґран. Доводилося часто зупинятися, коли яскраві конуси парашутних світлових куль з нічних бомбардувальників вихоплювали з темряви білу стрічку дороги. Поблизу і вдалині різнотонний свист важких снарядних стріл тонув у розкотистих громах вибухів. Тоді прожектори обмацували темне небо в пошуках цих нічних яструбів, шрапнелі порскали, мов ніжні іграшки, а трасуючі кулі гналися одна за одною довгими ланцюгами, ніби вогненні вовки.
Стійкий трупний сморід повис над завойованою місцевістю, то більше, то менше в'їдливий, але незмінно бентежний, як послання з якогось моторошного краю.
— Наступальні парфуми, — пролунав поряд голос якогось старого вояки, коли ми кілька хвилин йшли цією дорогою, що радше скидалась на алею масових поховань.
З Ашьє-ле-Ґран ми покрокували уздовж залізничного насипу, що вів у Бопам, а звідти через поле на позицію. Вогонь був досить сильний. Коли ми на мить присіли перепочити, просто біля нас розірвались два середні снаряди. Наука тієї незабутньої жахливої ночі 19 березня змусила нас негайно взяти ноги на плечі. Поблизу передової лінії стояла, галасуючи, змінена рота, попри яку випадок повів нас саме в ту мить, коли кілька десятків шрапнелі заткали їм пельку. Жахливо лаючись, мої люди сторчголов кинулись у найближчу траншею. Двом скривавленим довелось повертатися в санітарний бліндаж.
О третій я, виснажений, добрався до свого бліндажа; його гнітка тіснота обіцяла мені низку малоприємних днів.
Червонясте світло свічки палахкотіло серед густої хмари випарів. Я зашпортався за плутанину ніг і вигуком: «Зміна!» пробудив життя у цій халупі. З нори, схожої на отвір печі, посипались прокльони, а потім поступово показалася неголена мармиза, пара пожертих зеленим нальотом погонів, пожмаканий однострій і два глиняні ковбани, в яких я ледь упізнав чоботи. Ми спільно засіли до хиткого столу й залагодили передачу зміни, причому кожен намагався вициганити в іншого десяток-другий пайків і кілька світлових ракет. Потім мій попередник протиснувся тісною горловиною штольні надвір, пророкуючи мені наостанок, що ця задрипана діра і трьох днів не простоїть. А я залишився новим капітаном відрізку А.
Позиція, яку я оглянув наступного ранку, являла собою мало втішне видовище. Просто перед бліндажем мені зустрілися два скривавлені чергові з кавою, яких на підході накрив заряд шрапнелі. Кілька кроків далі показався стрілець Аренс з рикошетним пораненням.
Перед нами було село Букуа, а зі спини — Пюїзьє-о-Мон. Неешелонована рота стояла на вузькій передовій, справа від 76 піхотного полку її відділяла велика незайнята прогалина. Ліве крило полкового відрізку заходило за пошатковане узлісся — «лісок 125». Відповідно до наказу, штолень не вибирали. Відтак у нас не було й дротяного загородження перед позиціями. Бійці жили по двоє в маленьких землянках, підпертих так званою бляхою «Зіґфрид» — вигнутими овалом хвилястими листами у метр заввишки, — якою ми викладали зосередини наші вузькі, схожі на пекарські печі, комірчини.
Оскільки мій бліндаж лежав за іншим відрізком, я мусив насамперед приглянути собі нове житло. Одна халабуда в закинутому відрізку траншеї здалася мені придатною для проживання, після того як я, постягавши туди всілякого знаряддя смерті, привів її в обороноздатний стан. Разом з моїми ординарцями я вів там життя пустельника на лоні природи, лише зрідка порушуване зв'язковими, які доносили вичерпні фронтові відомості навіть у ці віддалені печери. Тоді, зазирнувши поміж двома вибухами в газету, поряд з іншими важливими новинами, можна було довідатися про те, що в місцевого коменданта X. пропав білий тер'єр у чорні плями, який відгукується на кличку Ціппі; або ж заглибитися в читання позову про аліменти, поданого служницею Макебен до єфрейтора Маєра. Малюнки й анонси подій забезпечували необхідне розмаїття.
Однак повернімося до мого бліндажа, який я охрестив «Шале Нець». Єдиний клопіт справляло мені перекриття, яке лише умовно можна було назвати бомбостійким, тобто доти, доки на нього не впаде бомба. Втім, я тішив себе думкою, що перебуваю не в кращому становищі, ніж мої люди. Щодня в обідню пору Галлер розстеляв мені у велетенській вирві, до якої ми вирили хід, ковдру, щоби приймати там сонячні ванни. Час від часу, однак, моє засмагання перебивали близькі вибухи снарядів або осколки, що сипалися з дзижчанням згори.
Вночі короткими, навальними літніми грозами нас накривали обстріли. Тоді я з химерним і невиправданим почуттям безпеки лежав на напханому свіжою травою лежаку і вслухався у довколишні вибухи, від струсів яких зі стін осипався пісок. Або ж виходив надвір і вдивлявся з постового помосту в тужливий нічний краєвид, який витворював разючий контраст до вогняних вихорів, що зметалися на його тлі.
В такі миті у мені зароджувалося відчуття, досі мені незнайоме. Заповідалася якась глибинна переміна, що була наслідком невизначеної тривалості й найвищої напруги життя на краю безодні. Мінялися пори року, приходила зима, за нею знову літо, а ми все воювали й воювали без кінця. Ми втомились і звиклися з обличчям війни, та саме через цю звичку все бачилося в якомусь приглушеному, чужорідному світлі. Навальність її проявів уже не сліпила. Відчутно було також, що смисл, з яким ми вирушали на війну, зужився і більше не задовольняє. Війна задавала все складніші загадки. Дивний то був час.
Передова лінія відносно мало потерпала від вогню, противник розумів, що нам її все одно довго не втримати. Під обстрілом лежали в основному Пюїзьє та сусідні улоговини; у вечірні години вогняний шквал сягав неймовірної щільності. Це дуже утруднювало доставку їжі та зміну постів. То тут, то там випадкові попадання виривали ланки з нашого ланцюга.
14 червня, о другій ночі, мене змінив Кіус, який теж повернувся і командував другою ротою. Наш призначений на сон час ми провели на залізничному насипі біля Ашьє-ле-Ґран, який захищав наші бараки і бліндажі від вогню. Англієць часто обкладав нас важким вогнем пласкої траєкторії, жертвою якого став і фельдфебель третьої роти Ракебранд. Його вбило осколком, який пробив стінку благенького бараку на вершечку насипу, де він облаштував собі канцелярію. Кілька днів перед тим вже сталося велике лихо. Літак скинув бомбу просто в групу слухачів, що сиділи довкола оркестру 76 піхотного полку. Серед
