Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
Вони самі допомогли мені швидко побудувати "хап" (господарським) способом комендатуру, гауптвахту, сауну із басейном (для начальства) і обнести цю оазу триметровим дерев'яним (у пустелі!) парканом. Склади обгородили колючим дротом у три ряди, а на всіх під'їзних шляхах (окрім КПП) було врито надовби та їжаки. На-прибутковіший пост ВАІ обладнав на виїзді з автопарку. Головні позиції охоронялися вірними псами з комендантської роти.
Солдати боялися виїжджати з воріт, аби не позбутися водійських прав. Кількість "друзів" зростала щодня. "Наїхати" на мене намагалися тільки дві структури — політвідділ і особливий відділ. Позаяк на той момент я був виключений з партії і мав усі підстави посилатися на свою "аполітичність", я кілька разів "накривав" клуб і витягував на плац п'яних обриганих активістів та інших представників партійного активу. Після цього вони воліли краще взагалі зняти з мене партійний нагляд. Та начальник політвідділу не хотів так легко капітулювати і все ж таки всучив мені писаря-комуніста. Його ми ро-бещили за місяць, привчивши до пияцтва, хоча він був узбеком-мусульманином. Перед тим, як піти на гражданку, він споживав спирт як воду і навіть не згадував про свої арабські книги, якими спочатку так пишався.
З "особистим" полагодили іншим чином. Я взяв під крило його протеже — старшину роти. Цей прапорщик виявився чистим золотом: раніше він служив у Прикарпатському окрузі і, маючи великий досвід оперативної роботи, легко вичислив усіх стукачів. Я призначив його помічником чергового по частині, щоб усі солдати зах-дали до штабу повз нього. За інструкцією в "особиста" був окремий вихід. Його кімната містилася біля туалету, аби солдати мали нагоду швиденько забігати в його закуток. Та ми зробили з нього справжній "глухий кут", заходити в який сексоти вже не насмілювались без ризику бути поміченими. їм доводилось іти через штаб, нібито "змішавшись із натовпом". Прапорщик "брав на олівець" усіх, хто не виходив з туалету, і в мене був список, який можна було "загубити на плацу", в разі "наїздів" з боку "особиста". Врешті-решт ми поділили сфери впливу: я віддав "кесарю — кесарево", себто наркотики і боєприпаси, а мені залишилося все інше.
Перший етап можна було вважати завершеним після обладнання виправних установ — гаупвахти і комендатури. Завівши купу таких друзів як начальники тилів, складів і "воєнторгу", котрі постійно шукали дармову робочу силу, створивши каральні органи у вигляді комендантської роти, служби ВАІ і тієї ж гаупвахти, я приступив до колонізації околиць, насаджуючи там твердий уставний порядок і соціалістичну законність.
Наш район називався Кармакчинський, але селища з такою назвою в природі не існувало, що викликало здивування казахів. До такого маскування вдавалися заради збереження військової таємниці, аби ускладнити уявному ворогу справу з прив'язкою полігону до місцевості. Проте в оману вводився не лише противник, а й фінансові органи. Станція Тюратам не входила ні до якого адміністративного району. Нашим центром було місто союзного підпорядкування Ленінськ. Гадаю, що печатка з відповідним написом у когось ще збереглася.
Офіційно Кармакчинський район не вважався територією з важкими кліматичними умовами. Доходило до маразму. Два майданчики, які знаходилися на відстані трьох кілометрів один від одного, мали різні пільги. Так, в одному з них один рік зараховувався за півтора року служби, а в іншому — ні. Це породжувало лицемірство й дволичність: комуністи першими не бажали бути осторонь і просили перевести їх туди, де важче, а служба біжить швидше. Врешті-решт, після численних катаклізмів, влада капітулювала і оголосила район зоною стихійного лиха.
Всі питання районного рівня вирішувались у Москві. Я второпав, що казахи, як й інші громадяни СРСР, насправді ніяких прав не мали, зокрема суворо обмежувалось їх право на пересування. Проте своєю владою я міг дозволити окремим сім'ям кочувати навколо військових частин, що надавало їм безсумнівні переваги, в тому числі можливість вести з військовими інтенсивний обмін.
З воєнного спорядження особливо цінувався брезент. Якось із заправника — цистерни з рідким киснем — викрали гумовий тент. Згодом його знайшли на юрті. Колеса для ЗИЛів і автомобільне масло йшли на машини радгоспних "бастиків". Солдати тягли на натуральний обмін з речового забезпечення усе, що погано лежало. Не диво було побачити казашку, одягнену в тілогрійку з протравленим вапном написом на спині — "Шоста рота". В процесі обміну не обходилось без звичайнісінького шахрайства: замість яловичої тушонки наївним кочівникам підсовували аналогічні за вагою та за зовнішнім виглядом консерви "щі-борщі".
Незаконно придбане майно казахи ретельно оберігали від моїх набігів, хитромудро ховали і навіть закопували його в пісок якомога далі від юрти. Основним платіжним засобом казахів була горілка. Цінність її особливо зросла в період "антиалкогольної" кампанії, коли проводились спеціальні рейди. Зазвичай горілка зберігалася в якій-небудь мазанці на відшибі. Ящики прикривались кошмою, на якій лежала стара "апа" — ніяких інших функцій по господарству вона вже виконувати не могла, їй не довіряли навіть пестити онуків. Процес обміну протікав приблизно таким чином: "апа" лежить на спині зі складеними на грудях руками, майже холодна.
— Апа, арак бар?
— Десять карбованців, тобі багато?
"Апа" дістає з-під себе пляшку і лежить собі далі. Коли замість грошей якийсь винахідливий солдат всучив їй облігації, гроші почав брати супроводжуючий.
Всі кочівники були прописані в селищі Кармакчі по вулицях Момиш-Ули, Абая, Кунанбаєва і Шевченка. На володіючи казахською мовою, розшукати потрібну адресу було неможливо. Вперше після підкорителя Туркесгану Перовського я почав вимагати з місцевих документи, чим усіх дуже здивував.
Після війни казахів ніхто по-справжньому не щемив. Їх нікуди не відселяли і не висилали. Казахстан і так був місцем заслання. Баїв відправляли до міста і там розстрілювали. "Підбайків", себто підкуркульників, призначали головами колгоспів. Мені привелося зустріти пастуха з партквитком. Отака свобода — "покласти на владу" — в тридцяті роки була неможливою. За сталінських часів паспортів у місцевих не було. Та й куди утече в пустелі казах?
Колгоспи були не виробничими об'єднаннями, як у нас, — що там виробляти? — а суто територіальними. Свідоцтва про
