В сталевих грозах - Ернст Юнгер

До смерті виснажені, ми дісталися до полкового командного посту, де я передав свої записи й склав рапорт про становище. Ми виявили прогалину. Теббе мав уночі піти й перекрити її.

28 жовтня нас знову змінив 10 Баварський резервний полк, а ми, в постійній бойовій готовності, розташувалися в селах за фронтом. Штаб перебрався в Мост.

Вночі ми сиділи в приміщенні якогось покинутого шинку й святкували підвищення в чині та заручини лейтенанта Цюрна, що саме повернувся з відпустки. Карою за цю легковажність став уже наступного ранку несамовитий барабанний вогонь, який розбудив нас і, попри відстань, таки висадив мої віконні шибки. Відразу після того пролунав сигнал тривоги. Вочевидь, та прогалина таки приготувала якісь несподіванки. Кружляли чутки, що там англійці прорвалися на позиції полку. Я провів цей день, чекаючи наказів, на спостережному пункті головного командування армією, місцевість навколо якого лежала під слабким розсіяним вогнем. Легкий снаряд влетів через вікно в будиночок, з якого вискочило троє припудрених цегляною мукою поранених артилеристів. Решта троє лежали мертві під завалами.

Наступного ранку я дістав від баварського командира таке бойове завдання: «Внаслідок повторного прориву противника позицію лівого сусіднього полку ще більше відтіснено назад, а прогалина між полками значно збільшилася. Оскільки існувала небезпека, що противник спробує обійти позицію полку зліва, вчора ввечері перший батальйон 73 стрілецького полку перейшов у контрнаступ, який, ймовірно, захлинувся під заслонним вогнем, отож батальйон не добрався до ворога. Сьогодні вранці на лінію вислано другий батальйон. Повідомлень наразі не надходило. Слід з'ясувати становище на позиції 1 і 2 батальйонів».

Я вирушив у дорогу, біля Північного Хутора зустрів капітана фон Бріксена, командира 2 батальйону, який вже мав у кишені креслення розташування. Я змалював його і тим, власне кажучи, виконав завдання, але ще подався до бетонного блоку командира бойових загонів, щоб скласти собі особисте враження. Дорогою туди лежало багато свіжих трупів, чиї бліді лиця незмигно витріщалися з наповнених водою вирв, або ж були вже так занесені намулом, що ледве можна було розпізнати людські обриси. На жаль, на рукавах більшості з них сяяла синя ґібралтарська стрічка.

Командиром бойових загонів був баварський капітан Радемаєр. Цей надзвичайно діяльний офіцер докладно розповів мені те, що вже поспіхом повідомив капітан фон Бріксен. Наш 2 батальйон зазнав великих втрат, серед багатьох інших загинули ад'ютант батальйону й командир відважної сьомої роти. Ад'ютант, лейтенант Лем'єр, був братом командира восьмої роти, який у квітні цього року поліг під Френуа. Обидва брати були ліхтенштайнцями, але добровольцями воювали по німецькому боці. Недобре посилати на війну двох синів в один полк. Обидва загинули однаково — внаслідок пострілу в рот.

Капітан показав на бетонне укріплення за 200 м від нашого, яке вчора особливо героїчно обороняли. Незадовго після атаки командир цього невеличкого укріплення, фельдфебель, угледів англійця, що забирав трьох німців. Він підстрелив англійця, а цими трьома зміцнив свою позицію. Коли всі набої скінчилися, вони виставили надійно зв'язаного англійця, як заслін, за двері, а самі в сутінках непомітно втекли.

Від іншого бетонного укріплення, яким командував лейтенант, англійський офіцер вимагав здатися; замість відповіді звідти вискочив німець, схопив англійця і на очах його отетерілих людей затяг його досередини.

В цей день я бачив, як в зоні піхотного вогню відкрито пересувалися невеличкі загони санітарів з піднятими прапорами Червоного Хреста, і в них не було випущено жодного пострілу. Такі картини являлись очам фронтового бійця на цій підземній війні лише тоді, коли скрута ставала вже нестерпною.

Моє повернення було ускладнене через огидний газ з англійських снарядів, що пахнув гнилими яблуками і в'їдався в ґрунт. Він утруднював дихання і викликав сльози. Подавши рапорт у командній ставці, я за кілька кроків до перев'язочного пункту наштовхнувся на ноші з двома тяжко пораненими приятелями-офіцерами. Один був лейтенант Цюрн, якого ми два дні перед тим вітали в радісному колі. Тепер він лежав напівроздягнений, з тим восково-жовтим кольором лиця, який віщував певну смерть, на вирваних з петель дверях і дивився на мене непорушними очима, коли я підійшов поплескати його по руці. Іншому, лейтенанту Гаверкампу, осколками снаряда так потрощило кості на руках і ногах, що дуже ймовірною була ампутація. Блідий, як смерть, він лежав зі скам'янілими рисами на своїх ношах і курив сигарети, які йому підпалювали і вкладали до уст санітари.

В ці дні ми знову зазнали страхітливих втрат серед молодих офіцерів. Ця друга фламандська битва була одноманітною; вона відбувалася у в'язкій, багнистій стихії, але людей пожерла без міри.

3 листопада нас посадили у вагони на добре вже знайомій з перших фламандських днів залізничній станції Ґітс. Там ми знову побачили двох наших фламандок; але від їхньої колишньої свіжості залишилося небагато. Здається, й вони пережили якісь свої великі битви.

Кілька днів ми пробули в Туркуені, показному місті-близнюкові Лілля. Вперше й востаннє за всю війну кожен боєць сьомої роти спав тут на пухових перинах. Я мешкав у розкішному салоні вілли якогось промислового маґната на рю де Лілль. З величезною приємністю насолоджувався я першим вечором, сидячи в клубному фотелі перед вогнищем мармурового каміна.

Ці кілька днів були використані всіма на те, аби втішатися так тяжко виборотим життям. Все ще важко було повірити, що вдалося уникнути смерті, а тому хотілося переконатися в реальності цього наново здобутого життя, насолоджуючись ним в усіх його виявах.

ПОДВІЙНА БИТВА ПІД КАМБРЕ

Чудесні дні в Туркуені пролетіли, як одна мить. Ми ще постояли недовго на позиції у Віллер-о-тертр, де нам дали поповнення, а 15 листопада поїхали до Леклюзу, місця перебування резервного батальйону призначеної нам позиції. Леклюз був чималеньким, оточеним озерами селом в Артуа. В розлогих плавнях водилися качки та крижні, а водойми аж кишіли рибою. Хоча рибалити було суворо заборонено, ночами від води часто чулися загадкові звуки. Одного дня місцева комендатура передала мені кілька солдатських книжок людей з моєї роти, затриманих, коли вони гранатами глушили рибу. Проте я вирішив не давати ходу цій справі — на хорошому настрої залоги мені залежало значно більше, ніж на дотриманні правил французького полювання чи меню місцевого керівництва. Відтоді майже щовечора чиясь невідома рука клала мені на поріг здоровенну щуку. Тому я частенько запрошував обидвох своїх офіцерів на обід, де основною стравою була «щука а-ля Лоенґрін».

19 листопада ми з