Інґа - Скотт Ферріс
Інґа знову зосередилася на темах, які її цікавили, особливо на ролі жінок у нацистській Німеччині. Коли вона зауважила, що нацистська філософія відводить жінкам місце лише вдома, біля дітей, Гітлер дав їй відповідь, яка відрізнялась від озвученої раніше. «Як же ви неправі! — сказав він. — У нас багато жінок, які працюють на високих посадах. Ні! Ми точно не збираємося відсторонювати жінок від роботи, але хочемо, щоб вони працювали так, щоб не втратити своєї сексуальності». Так, Гітлер сподівався, що у кожної жінки буде багато дітей, але нічого поганого він у цьому не бачив. «Звісно, найбільше щастя в житті — це створення молодої пари, яка одружиться і дбатиме про своїх дітей»{406}.
Гітлер не мав власних нащадків, утім обожнював молодь, підкреслюючи, що «лише оптимісти пишуть історію», а найбільшими оптимістами є саме молоді люди. Вони «завжди переповнені ідеями», — сказав Інзі Гітлер. «Усі мої плани я склав у юності. Навіть великі автобани, які ми зараз будуємо, були у моїй уяві п’ятнадцять років тому». Він заявив, що позаяк має так багато планів, то потребує миру в Європі, щоб їх всі здійснити. Він зауважив прозорливіше, ніж уявляв (чи сподівався): «Напевно, я не доживу до здійснення всіх наших проектів, але наступне покоління працюватиме над ними. Я ж зроблю, що зможу»{407}.
У матеріалі Berlingske Tidende було безсоромне зізнання Гітлера в тому, що німці його обожнюють. Це вирізали в перевиданих версіях інших європейських видань. «Думаю, вони мене люблять, — сказав він. — Якщо ви хоч трохи побули б на моєму місці, думаю, ви б це зрозуміли. Ці тисячі на вулицях, які знову і знову чекають, щоб привітати мене, їхній ентузіазм, їхні вигуки, вирази їхніх облич. Це неможливо робити за командою. Це має бути справжнім. Це справжнє!». Інґа спитала, чи в нього є таємне бажання, беручи під увагу, що народ його вже обожнює. «Я хотів би подорожувати, — відповів він. — На жаль, схоже, у мене ніколи не буде на це часу»{408}.
Так завершилося останнє інтерв’ю, яке Інґа підготувала як закордонна кореспондентка в Німеччині, бо подорожі були її майбутнім. Незабаром повертався Фейош, і вона збиралася приєднатись до нього у наступній мандрівці до іншого кінця планети. Але спершу їй треба було швидко залишити Німеччину, бо вона постала перед вибором: стати шпигункою чи потрапити під арешт.
Розділ 30«Пропозиція шпіонажу»
Починаючи від біблійної Даліли і закінчуючи Матою Харі під час Першої світової війни, красивих жінок завжди вербували як шпигунок. Якщо ти вродлива, розумна жінка, знаєш багато мов і живеш під час війни, тоді все це іноді вважають первинним доказом шпигунства. Припускають, що, наприклад, Ярослава Міровська — коханка кількох есесівських офіцерів — надавала їм дані щодо польського підпілля. Конрад Морґен — суддя СС з проникливим розумом, зустрічав Міровську, і дійшов висновку, що «жінка настільки ж прекрасна і чарівна, наскільки розумна і безпринципна, знавчиня мов, відома за кордоном, зірка світу і моди — вона була б ідеальним інструментом шпіонажу. Керуючись інтуїцією, Морґен почав розслідування і Міровську викрили як подвійного агента, яка працювала на польське підпілля{409}.
У Сполучених Штатах Енн «Сінтія» Торп — елегантна донька офіцера BMC, чудово володіла французькою і так спокусила високопоставленого чиновника уряду Віші у французькому посольстві у Вашинґтоні, що той допоміг їй викрасти їхні шифрувальні книги. Торп з її коханцем переконали охорону посольства, що їм потрібні приміщення для опівнічних зустрічей, аби їх не могла застукати дружина чоловіка. Підморгування, хабар і келих вина з наркотиком дали їм змогу проскочити мимо охорони до замкненої кімнати з шифрувальними кодами. У своєму щоденнику Торп записала думку, яку могла б розділити Інґа: «Мені подобається кохати всім серцем, але я мушу лишатися холодною. Адже життя — це сцена, на якій ми граємо»{410}.
Страх втрати військових таємниць, які б переходили з ліжка в ліжко, змусив міністерство оборони Великобританії видати чималу партію плакатів, на яких розкішна білявка із апатичним виразом обличчя, в лінивій позі й у відвертому вечірньому вбранні спокусливо лежить на дивані в оточенні одиноких офіцерів із келихами в руках. Пересторога на плакаті закликала: «Мовчи! Вона не така тупа! Легковажна балаканина коштує життя»{411}.
З огляду на імідж фатальної жінки, не дивно, що згодом Інґу підозрювали в шпіонажі, і не дивно, що нацисти намагалися її завербувати — принаймні, так вона написала в спогаді під назвою «Пропозиція шпіонажу».
У вересні 1936 року за кілька тижнів після виходу другого інтерв’ю з Гітлером, поки Фейош був ще на Мадагаскарі, Інґа повернулася до Берліна, щоб взяти участь у заході в резиденції одного німецького князя. Все ще сяючи після другого ексклюзиву з фюрером, який привернув увагу за кордоном, вона знову розкошувала у променях нацистського вищого світу.
Поки зібрання пило шампанське Moët & Chandon, закусуючи свіжими персиками, чоловік, якого Інґа назвала «головою» нацистської партії, почав з нею «невимушену розмову» і осипав компліментами стосовно інтерв’ю з Гітлером. Особливо привабливою в цих матеріалах про Гітлера, — продовжував чоловік, — була ця «чарівна аполітичність,
