Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський - Бруно Шульц

[на рукописній копії відсутні підпис і дата]

Листи до Бруно Шульца

Із листів до Бруно Шульца

Можна б сказати, що порятунок запропалої жменьки листів до Шульца — це помилка долі.

Листи письменника до різних адресатів — осердя цієї Книги — мали, попри все, більше таких шансів, хоча також ставали жертвами нищення: розіслані в різні кінці країни та світу, вони іноді рятувалися завдяки неуважності переслідувачів, ставали — дуже рідко, та однак, — обранцями сприятливого збігу обставин, який не зважає на розрахунки ймовірності.

Ще меншою мірою мусив із нею рахуватися випадок, який необачно призвів до того, що мізерна решка тисяч листів, котрі адресат ретельно зберігав у своєму домашньому архіві по вулиці Флоріянській, 10, зуміли уникнути лихої волі, варварства та неуцтва.

Після переселення Шульца та його близьких до ґето в 1941 році в осиротілому без мешканців будинку тривало поетапне «упорядкування» та пограбування, освячене гітлерівським беззаконням, відтак усі кімнати й закутки були очищені від речей і сміття — тобто книжок, паперів, документів, які поневірялися по кутках. Було б наївно припускати, наче бодай щось за таких обставин може убезпечитися від пограбування чи знищення. На щастя, надія буває наївною, вона не вірить у неминучість вироків долі. Й іноді має рацію, що довів колишній учень Шульца Файвель Шраєр одразу ж після повернення з фронту до рідного Дрогобича.

Історія знайдення решти епістолярної колекції Шульца настільки цікава, а наслідки її настільки незвичайні, що вона заслуговує на дещо ширший переказ, особливо, з огляду на дезінформацію, поширювану зацікавленими прихильниками неправди.

Звістка про знахідку дійшла до мене з кількарічним запізненням від одного з моїх респондентів. У статті Згадка про Бруно Шульца («Życie Literackie», № 6) у лютому 1956 року я написав, що від дрогобицького будинку Шульца залишилися руїни, в яких колишній учень письменника навесні 1946 року знайшов його рукописи та начерки. Як мені довелося дізнатися значно пізніше від самого знахідника, то не були ні руїни будинку, ні рукописи чи малюнки Шульца. Інформація багаторічної давнини виявилася помилковою, проте становила тоді єдиний знак чиїхось пошуків і бодай якихось знахідок. Правдиво було повідомлено тільки дату відвідин будинку на Флоріянській, та ще без помилок згадано прізвище відкривача скарбів.

Я безуспішно намагався розшукати інженера Шраєра, котрий тоді працював у Дрогобицькому міськвиконкомі. Мій лист залишився без відповіді — він не дійшов. Листи, які тоді надсилали на Схід, переважно не потрапляли до адресатів.

Настав 1965 рік. Від дня відкриття, зробленого на дрогобицькому горищі, минуло майже дев'ятнадцять років, коли якось, прочитавши мій черговий заклик у пресі, зі мною зустрівся інженер Новак, приятель Шраєра, чию адресу — вже ізраїльську — він дав мені, вручивши кілька листів за 1938 рік — від Дебори Фоґель і від Еґґи ван Гаардт. Шраґа Шраєр (так колишній учень Шульца гебраїзував своє ім'я, а прізвище відтворив за правилами англійської орфографії) передав другові перед виїздом часточку своїх знахідок на горищі, відокремивши її колись від решти — начебто з огляду на те, що вважав ці листи занадто особистими за характером…

Я негайно написав Шраєрові і незабаром отримав вичерпну відповідь, з якої дізнався значно більше про дивовижну долю знайдених листів до Шульца.

Лист із Ізраїлю мав дату: травень 1965 року. Ось найзмістовніші витяги з нього:

«[…] в 1946 р. в будинку [Шульца] оселився голова обласного арбітражного управління, такий собі Мойсеєнко […] [котрий] дозволив мені порозглядатися у пошуках якихось слідів після мого Учителя і великого Приятеля. На горищі я знайшов лише кілька фото і листи […]. Коли моя добра знайома п. Отилія Ґрюншляґ поїхала як туристка до Польщі в серпні 1956 — за її посередництва я повернув п. Сандауерові його особисті листи й листівки […]. Матеріали ці були віддані дружині Сандауера, котрий тоді перебував у Ізраїлі. Прочитавши Вашу статтю в «Życiu Literackim», я вважав за належне саме Вам передати те, що зумів знайти. […] Допомогла мені в цьому знову п. Ґрюншляґ, яка в березні 1957 р. виїхала вже на постійне проживання […] Вона поїхала до Кракова. […] вручила привезене листування […] редакторові видавництва п. Скурніцькому […]».

Листа від Шраєра я отримав майже через двадцять років після порятунку ним у Дрогобичі безцінних паперів і через дев'ять років після передачі «Wydawnictwu Literackiemu» призначеного для мене депозиту — про що я аж до того моменту не мав уявлення. Попри мої спроби втрутитися і спробувати організувати розшуки у видавця — нічого не прояснилося, пошуки нічого не дали. Минали подальші роки, і з часом я утвердився в переконанні, що згуба вже ніколи не знайдеться, а загадка не дочекається розгадки.

Тим часом я далі працював над уцілілим листуванням Шульца, підготував чергове його видання і оновлене видання монографії про Шульца Регіони великої єресі; в додатку до Книги листів я опублікував отримані від інженера Новака листи Дебори Фоґель і Еґґи ван Гаардт — єдині доступні мені крихти з дрогобицького горища. Упродовж проминулих літ мені, звісно, й на гадку не спало, що є хтось, хто стежить за моїми публікаціями та неквапливо перевіряє стан моєї обізнаності, щоб у зручний момент відчинити шухляду і вийняти з неї засуджену до тридцятилітньої мовчанки сенсацію.

Саме так і трапилося. Через тридцять років після знайдення рукописів на горищі. Через майже двадцять років із дня вручення їх краківському видавцеві із зазначенням про адресата того депозиту. Давно пропалі тексти були надруковані. Попри обставини всієї тієї справи, моїм першим відрухом була радість із приводу знайдення згуби, котру я висловив публічно.

Попри те, що її багатолітня відсутність завадила мені скористатися важливими джерелами, я відчував цілком зрозуміле задоволення від їхнього оприлюднення — у 1976 році. Саме тоді у трьох наступних числах варшавського тижневика «Kultura» Артур Сандауер, котрий понад два десятиліття потайки володів рукописами з горища, подав до друку тридцять листів до Бруно Шульца в редакції, як він пише, «к.[олишньої] студентки». Кілька текстів і цього разу були (знову на кільканадцять років!) ув'язнені в шухляді. «К. студентка» не змогли їх належно прокоментувати, ані навіть прочитати прізвищ декого з їхніх авторів, отож відповідальність за брак редакторської компетенції була перенесена з учителя на ученицю.

Допіру в 1992 році, через три роки після смерті Артура Сандауера, я отримав змогу надрукувати п'ять невідомих листів, представлених на велику виставку в Музеї літератури у Варшаві родиною покійного критика. Відчитані мною та прокоментовані, вони з'явилися у великому каталозі експозиції «Bruno Schulz. Ad memoriam».

Свою публікацію