Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов
Дивно, що й штурман, і Головнін, і матроси тільки посміялися з цього. Хлєбников сказав:
— Нехай собі бавиться німчик, однаково в дурні пошиється…
Мур ясно розчув цю фразу, вкриту загальним сміхом, і схопився з койки, хотів уже вийти з комірки, щоб порахуватися з штурманом, але вчасно схаменувся, згадав, що Хлєбников і дужий, і спритний.
З дедалі більшим нетерпінням чекав мічман свого часу і три, і сім, і дванадцять діб; головне, — раніш за караульних зняти тривогу: тримайте втікачів! Добре, якби Головнін і його приятелі вчинили опір, а караульні відкрили вогонь… З жалем ловив себе Мур на безплідних мріях, і, замість нетерпіння, брала вже досада: не було й тіні того, щоб шестеро збиралися в дорогу. Ніби щоб дужче розлютити мічмана, навіть баламутний Хлєбников і той іншим став: він випросив у караульних дві голки і по-хазяйському заходився, латати одяг. Голки часто ламалися, але Хлєбников гострив їх об камінь і знов старанно шив…
Не догадався Мур, одурили його, як хлоп’я, з цим шиттям. Менш за все цікавили штурмана нові латки. Він робив компас. Тертям об камінь він надав голкам магнітності, знайшов у старій оббивці пазів шматочок міді і з’єднав голки мідною планочкою, склеїв розвареним рисом кілька листків паперу і зробив футляр. Таємна, ретельна, копітка робота Хлєбникова закінчилась цілком успішно: маленький тендітний компас наче ожив, — майже точно показував північ і південь.
Не дрімали в ці дні й товариші Хлєбникова: Шкаєв знайшов кресало, зробив трут. Потім непомітно здобув у японців пару кременів. Васильєв приховав забуте теслярами гостре долото, — воно могло стати наконечником списа. Збільшувалися потроху й запаси провізії: ці прибережені жмені рису й солі полонені постійно носили з собою, прив’язавши невеличкі мішечки під пахвами, заховавши за поясом… Увечері, повернувшись з прогулянки і проходячи повз кухню, матроси прихопили два ножі… Пропажу японці повинні були помітити, але шестеро твёрдо вирішили, що час діяти настав.
Десь близько півночі Михайло Шкаєв та Дмитро Симонов хутко й безшумно виповзли на темне дворище. Вони причаїлись на ганочку, прислухались. Караульні розмовляли біля воріт. Матроси зсковзнули по східцях і сховались під ганком.
Опівночі патруль обійшов дворище і повернувся в свою будку… Шкаєв і Симонов почекали якийсь час, підповзли до огорожі й почали копати ножами прохід. Беззоряна, «орна ніч лежала над Мацмаєм, і квітневий вітер доносив солонувату свіжість моря…
* * *
Гармати «Дианы» й «Зотика» наведені були на фортецю. Рікорду досить було тільки махнути рукою, і десятки ядер сипнули б на укріплення, за якими причаїлись японці. Але Петро Рікорд зволікав… Він пам’ятав: така хвилина вже була, а тепер вона наче повернулась. Авжеж, рік тому отак само напружено чекали його слова комендори, і така сама нестямна стояла над шлюпом тиша…
Він вагався: а що як комендант фортеці збрехав? Які є у нього, в Рікорда, докази, що Головніна й шістьох моряків убито? Хіба важко комендантові, в разі розслідування причин нападу росіян на фортецю, одмовитися від свого слова і обвинуватити в обмані цього старого рибалку?
Він обернувся до японця:
— Комендант повідомив про страту російських моряків листом? Де цей лист?
Японець перелякано затрусив головою:
— Ні… Він не давав мені листа…
— В такому разі, — остаточно вирішив Рікорд, — ви зараз же повернетесь на берег і привезете мені писане повідомлення коменданта. Скажіть йому: я жду цього документа. І хай не бариться. За наслідки відповідатиме він.
Шлюпка доставила японця до обмілини, він сплигнув на галечник і бігом кинувся до фортечної брами. Кораблі залишалися в бойовій готовності до самої ночі. Комендори не відходили від гармат. Але японець не повернувся. Це могло означати лише одне: комендант не хотів присилати писаного підтвердження. Пояснити його мовчазне відмовлення було легко: він знав, що цей документ стане відомий у Європі. Якщо наслідки могли бути й не дуже серйозні, то в усякому разі неприємні для нього. Неспроста, звичайно, він поводився так визивно. Можливо, він бажав нападу росіян, щоб виправдати вчинений злочин. А коли він брехав і Головнін з товаришами були живі, цей напад викликав би самурайську помсту: вони могли стратити полонених.
Цілу ніч Рікорд думав про становище, яке створилося: найпевніше, мабуть, буде діяти їхніми ж методами. Вони захопили в полон сімох? Треба захопити японців удесятеро, вдвадцятеро, втридцятеро більше. Нехай самураї самі, шукають можливості мирного погодження. Якщо вони надумають битися на морі, дати бій… За фортечними стінами вони почувають себе впевнено. Чи будуть вони такі ж самовпевнені на фігурних своїх байдарах у просторах моря?..
Ця думка виникала в Рікорда й раніше, коли доставлені на Кунасірі японці один по одному зникали у фортеці і не повертались. Але тоді він мав на увазі лише цих врятованих і призначених для дружнього обміну рибалок. Очевидно, співвітчизники з простого народу нітрохи не цікавили самураїв. Що ж, моряки «Дианы» й «Зотика» добудуть і поважніших персон. Рікорд примусить самураїв вернути полонених або видати писане підтвердження, що їх страчено.
Два кораблі покинули затоку Зради і, не відходячи далеко від берега, рушили на південь.
Океан був пустинний і похмурий; маленькі чорні курільські буревісники стрімко проносились вздовж борту, майже черкаючи вороним крилом хвилю. Кінчики їхніх крил були білосніжні, і коли відважний птах, майнувши попід самим гребенем, шугав угору, здавалось, з крила його стікала біла піна… І російським, і японським морякам було відомо: буревісники грали перед штормом. Може, через те, що наближався шторм, дозорні не помітили в океані жодного судна. Японці не. наважились виходити з гаваней.
Уже надвечір, при високому зибу, дозорний «Дианы» побачив неподалік від берега велику байдару. Обминаючи
