Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов

В розпачі, в небувалому збентеженні Мур падав на свою койку, гриз ріжок цупкої ковдри, пробував забутися, але йому вчувалось, що наближаються голоси, і він схоплювався, вибігав на тісний дворик, сподіваючись, що погоня повернулася з удачею, що солдати скажуть: «Втікачі бились до останнього». Та він помилявся: над тюрмою стояла все та сама насторожена тиша…

А курілець глузував. Чорні, глибоко запалі очі дивилися на Мура суворо й зухвало, наче два хижаки, визирали вони з-за хащі брів, і губи кривилися в посмішці.

— Кепсько, мічмане. Авжеж, дуже кепсько… У нас на острові такий порядок: коли людина обманює всіх і любить тільки себе, її вбивають.

— Цить ти, дикий виплодку!.. — Істерично верещав Мур, — Уб’ю… Ти призведеш мене до злочину…

— Ти вже вчинив злочин, — спокійно й байдуже відповідав Олексій. — Ти все одно що мертвий…

Затаївшись на койці, Мур намагався уявити собі картину втечі. По-перше, вони ж, звичайно, готувалися довгий час. І весь цей час вони таїлися від нього, маскували кожен свій крок, боялися мовити при ньому необережне слово. Яка образа! Критись від товариша, з котрим довелося стільки пережити. Він мав право виказати їх навіть з почуття глибокої кривди. Та це лишиться на їхній совісті: вони покинули товариша самого… Отже, вночі, після обходу патруля, вони нищечком вибрались на дворик, зробили підкоп і втекли… Куди вони втекли? В якому напрямі?

Картину втечі Мур уявляв приблизно правильно лише до тюремної стіни. Він не знав, що тут, у проході під стіною, втікачі зазнали першої невдачі…

Коли, притиснувшись до землі, Головнін пролазив крізь цю вузьку нору, нога його ковзнула по вологому грунту і щось гостре вгородилося в коліно. Він зціпив зуби, щоб не скрикнути. Невже й тут, на глибині, охоронники порозставляли пастки? Зігнувшись, він намацав гострий кілочок. Так, попід стіною проходив непомітний підземний частокіл. За хвилину мовби перестало боліти. Кілька разів він обмацував поранене коліно, здавалося, все гаразд, він міг вільно йти…

Вузенькою стежечкою шестеро вийшли на дорогу, обійшли кладовище і, дотримуючись посадок, ховаючись у чагарях, минули останні розкидані будівлі міста, за якими починалися гори.

План дальших дій було намічено ще в тюрмі. Горяними неходженими нетрями вони втечуть якнайдалі від Мацмая, вночі зійдуть з гір на берег, захоплять рибальську байдару, силою візьмуть в одному з сіл трохи харчів і вирушать у море. Та вже на цьому першому підйомі Головнін відчув такий біль у коліні, що без допомоги товаришів не зміг іти.

Все ж він ішов, спираючись на руки товаришів і на ціпок, уперто видирався на виступи скель, пролазив крізь чіпкі зарості терняку, повз по кам’яних осипах, тягнучи розпухлу ногу. Цей шлях у гори й далі, по засніжених вершинах хребтів, преправи через ущелини й провалля, нічні спуски в долини й до берега та днювання на скелях, під холодним квітневим вітром і дощем, — все уявлялося йому тяжким гарячковим маренням.

Запаси провізії незабаром вичерпались. Вони їли траву й пили воду з гірських струмків. Розкласти вогнище, щоб зігрітися і просушити одяг, вони не наважувались: їх неминуче помітили б селяни з численних прибережних селищ. А нічні пошуки човна на березі давали все нові розчарування, — байдари або пильно охоронялися, або траплялись несправні чи малі.

Темної, непогожої ночі на переході через міжгір’я Хлєбников зірвався в провалля. Товариші позв’язували пояси і намагались обслідувати ущелину, але матрос Васильєв, спустившись униз кам’яним укосом, не досяг дна.

Дивним і чудесним могло здатися, що штурман Хлєбников лишився живий. Видно, велика була сила й жадоба життя в цієї людини, — розбитий, напівпритомний, він вибрався з провалля і сказав задихаючись:

— А все-таки… все-таки ми втечемо!

Солдати вже гналися за полоненими слідом. Перед стрімчастою стіною бескиду, що піднеслась на стометрову височінь, Головнін сказав, упустивши ціпок:

— Тут і край моєму шляху… Далі йдіть самі. Не треба ні вмовляти мене, ні підбадьорювати. Так уже сталося, що на самому початку дороги я вибув із ладу. Але ви ще зможете захопити човен і втекти в Росію…

Матрос Спиридон Макаров, похмурий силач, з біцепсами як манільський канат, спроквола, важко опустився на камінь:

— Що й казати, Василю Михайловичу… На таку стіну і я, мабуть, не видерусь.

— Ти дужий, Макаров. Ти видерешся. Часу по-пустому не марнуйте, ви ще встигнете втекти.

Від берега долинув свист; матрос прислухався, мовив байдуже:

— Зовсім близько і, видно, по сліду йдуть. Минулої ночі, коли ми на сушилах рибу шукали, помітив я, що хтось наші старі сліди паличками повідзначав. Третю добу біля цих скель тупцюємось, і чудно, що досі вони нас не накрили…

— Бояться, — впевнено сказав Васильєв. — Знають, що по-мирному не здамося.

Головнін повторював наполегливо:

— Поспішайте… Якщо вам пощастить дістатися до Охотська, — а головне, від японського берега в море утекти, — перекажіть там, в Охотську, що я нітрохи не шкодував за тим, що так зробив… Краще тут, на скелях умерти, ніж довіку в полоні у самураїв нудитись.

— Вони постараються взяти вас живим, — сказав Макаров. — А це значить, — знову полон. Може бути й гірше…

Капітан похитав головою:

— Живим я не здамся. Камінням одбиватимусь, — їм. неодмінно доведеться стріляти…

— Як же це виходить: не по-нашому, не по-матроському, Василю Михайловичу, — втрутився Шкаєв. — Ми на скелі сидітимемо і дивитимемось, як наш капітан, поранений, один проти сотні самураїв б’ється? Ні, не годиться ваше рішення: разом ми служили, разом страждали й надіялись, разом нам і помирати.

— Спасибі за дружбу, Михайле, а тільки і вірність, і дружба не повинні привести нас до спільної біди. Я не з розпачу, ні, я обдумано це все кажу: ви зможете ще втекти, а мені на цей бескид