Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов

Рішення, що виникало в Мура вже не раз, тепер, очевидно, остаточно оформилось. У цьому рішенні якась роль приділялась і Олексієві. Курілець знав японську мову, отже, міг бути корисним. Але ж інші? Інші нехай самі думають про себе. Вони вирішили тікати? Чудово!

— Це лише допоможе Мурові довести японцям, що він цілком ввірив їм свою долю. Головне: здобути довір’я японців. Що треба для цього? Насамперед порвати із своїми, його вже назвали зрадником?.. Нехай! Втікачі однаково загинуть, і ніхто не довідається, яка була його роль. А коли й японці назвуть його зрадником? Ні, не може бути. По-перше, він німець. Він скаже, що випадково опинився на російській службі. І ще він запевнить, що Росії ніколи не любив і був. змушений волею обставин тягти цю ненависну мічманську. лямку. А втім, до таких подробиць справа, можливо, й не дійде. Він буде в японців за перекладача, навчатиме їх російської мови, а там, з часом, нехай і через роки, він зуміє утекти в Європу на одному з голландських кораблів… І це буде шлях слави, — в Європі він стане найкращим знавцем далекої, таємничої Японії…

Нескінченним, тяжким і сумним: був для мічмана Мура цей день. Треба було призвичаїтися до нової ролі, не впізнавати своїх, японцям виявляти, за їхнім звичаєм, всіляку шанобливість. Він відчував, що й присідання, і поклони, і плазування по землі йому не зовсім ще вдаються. Трохи бентежило й те, що бачив навколо: вражені вигуки й погляди моряків, одверте глузування караульних. «Нічого, — сказав він собі. — Усі вони звикнуть 3 часом, а там видно буде, хто далекоглядніший і завбачливіший…»

Настирливий біс порожнього гонору не давав уночі Мурові заснути. Ввижалися йому власні портрети в берлінських, паризьких, лондонських відомостях та журналах, ввижалися кольористі обкладинки книжок, у яких захоплені біографи описували легендарні пригоди Мура в Японії… Слава і гроші! Але найтяжче — це перший крок. От якби Головнін зважився тікати, зважився і загинув через свою безрозсудність!.. Як же йому допомогти, так, так, допомогти? Як прискорити втечу полонених, щоб потім відразу ж розповісти про це японцям? А коли б відкрити плани втечі вже тепер? Японці, гляди, не повірять. Які є в Мура докази? Єдине: ніж, що його переховує Симонов. Однак Симонов може сказати, та й неодмінно скаже, що, крім нього й Мура, ніхто не знав про цей ніж… Тоді Мурові обвинувачення лишаться недоведеними. А, головне, тоді боротьба між Муром і іншими полоненими стане одвертою. Вони, звичайно, спробують його вбити. Ось де небезпека! йому не треба поспішати. Нехай плине собі час, — він збере незаперечні докази, і японці повірять кожному його слову.

Ранок приніс Мурові розчарування. Сидячи в своїй комірці, він напружено прислухався до розмов полонених. Спочатку приглушено, невиразно говорив про щось Шкаєв. Зауваження Хлєбникова пролунало чітко, розбірно:

— І нас обов’язково схоплять…

Мур насторожився, припав вухом до дерев’яної переділки. Тепер заговорив капітан.

— Я впевнююсь, що мічман Мур мав рацію, — промовив Головнін гірко і з жалем. — Ми тішили себе сміливими планами втечі. Але годі мріяти. Ми мусимо скоритись долі…

Зімкнуті пальці Мура хруснули; він ледве стримався, щоб не крикнути: «Ні, ви повинні тікати!..» Але вчасно схаменувся. Може, вони знали, що він підслухує, і капітан казав це, щоб його обдурити?

А Головнін говорив далі тим же сумним тоном:

— Нас переводять в інший будинок, і, я певен, японці передбачили, що ми можемо спробувати тікати…

— Коли переводять? — спитав Хлєбников.

— Теске сказав: завтра…

— Але в нас лишається ще ціла ніч!..

— Не будьте легковажні, Хлєбников, — уже неголосно відповів капітан. — Ми не встигли підготуватися. П’ять сухарів, — чи надовго нам вистачить цього запасу провізії?..

Мур зібгався в клубок, до болю стис долонями голову. Якби в цю мить він виглянув із своєї комірки… то побачив би, що всі полонені дивилися в його бік, а на капітановому обличчі зовсім не було виразу покори чи суму, — він говорив усміхаючись.

Хлєбников торкнувся руки Головніна і, дивлячись на Мурову комірку, прошепотів ледь чутно:

— Підслухує, шкода!.. Нехай… А це що? Здається, він плаче?..

Мічман Мур плакав. Уперше за час полону йому не вистачило сил стриматися. Невже всі його плани зійшли нанівець? Невже Головнін відмовився від спроби тікати?..

Першого квітня по обіді караульні мовчки почали збирати речі полонених. Офіцер розчинив двері і сказав урочисто:

— До губернатора…

В замку зібралося чимало гостей; пишний одяг та визолочена зброя показали морякам, що то були важні чиновники й військові. Буніос сидів на відрізі червоного сукна, оточений, як завжди, охоронцями, теж святково вбраними.

Головнін увійшов перший, і в залі запала тиша, — всі обернулись до нього, з напруженим інтересом розглядаючи капітана.

Буніос усміхався. Він підняв руку і показав капітанові на стільчик. Головнін наблизився, а гості відступили на кілька кроків. У їхніх очах легко було помітити побоювання.

— Буніос, мабуть, устиг змалювати нас якимись страховищами, — сказав Головнін до Хлєбникова, коли той підійшов. — Он як поводиться, наче дресирувальник з тиграми!

Буніос обернувся до гостей:

— Ці люди не бояться смерті. Вони розлючені вкрай і тому байдужі до своєї долі. Уявіть, вони просили, щоб я дав розпорядження всіх їх убити…

Дженджик-офіцер, весь у золоті й сріблі, з набором прикрашених пір’ям стріл під рукою, вигукнув майже перелякано:

— Не дозволяйте їм наближатися! Вони здатні на все…

Буніос відкинув голову, засміявся; йому дуже подобалось це побоювання гостей і власна відважна поза:

— О, я звик! Служба примушує звикатися навіть з небезпеками. Важливо уміти поводитися з цими приятелями Хвостова… Хвацькі голови! Але терпіння, ласка і твердість роблять чудеса. Зверніть увагу: ми навіть здружилися. Інколи я розмовляю з ними цілі години.

Він