Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов
Обличчя Олексієве проясніло, він слухав усміхаючись. Коли він почав перекладати, і гості, і губернатор напружено вдивлялися в обличчя моряків.
— Сьогодні ви прощаєтесь з тюрмою, — сказав буніос. — З усіх прощань це, мабуть, найкраще… Віднині ви житимете в прекрасному будинку, оточеному зеленим садом, де є й алеї для прогулянок, і мальовниче озеро, і на тому озері мальовничий острів… З цього будинку відкривається чудовий вид на Сангарську протоку, і вам, морякам, буде цікаво спостерігати рух кораблів у протоці… Я обіцяв вам цю милость уже давно, — як бачите, слово моє святе… Тепер ви житимете вже не як арештанти, — як гості…
З усмішок, з вигуків гостей Головнін зрозумів: вони схвалювали рішення губернатора. Почекавши, доки ущухне гомін, Головнін спитав:
— Чим пояснити цю зміну? Очевидно, ви зрозуміли, що повелись безчесно? Замість виявити гостинність і подати допомогу морякам великої сусідньої країни, ви їх полонили і завдали їм мук… Ми маємо право спитати вас: коли ви відпустите нас на батьківщину і чи будуть покарані винуватці наших нещасть?
Губернатор вислухав капітана, як завжди, з ласкавою усмішкою. Але ось заговорив перекладач. Обличчя буніоса нахмурилось і застигло, дуже схоже на жовту пергаментну маску. Він різко кивнув караульним:
— Виведіть…
Головнін зрозумів: своїм запитанням він зірвав весь спектакль, у якому буніосу так хотілось вразити всіх своїм благородством і людяністю. Вже на порозі Олексій розчув одну фразу, роздратовано сказану губернатором:
— Здається, я був надто добрий; вони заслуговують тільки на довічну тюрму або кладовище…
Новий будинок був знову-таки тюрмою; міцні грати відокремлювали полонених від караулу. Офіцер безперервно вартував біля грат, прислухаючись до розмов, наглядаючи за кожним рухом моряків. Неподалік від караульні, в сторожці, теж відокремленій гратами, сиділо двоє солдатів, озброєних, крім шабель та кинджалів, рушницями й луками з набором стріл.
Дворище було обведене стіною, і штук десять рогаток оберігали підступи до неї. Губернатор називав цю в’язницю прекрасним будинком, калюжу в дворі — озером, купу грязюки в калюжі — мальовничим островом, кілька миршавих стеблин очерету — розкішним садом. Єдине, що відповідало його словам, — звідси справді видно було Сангарську протоку, але видно тільки крізь вузькі щілини галереї.
Варта в «новому будинку» була значно суворіша, ніж раніш у тюрмі: щопівгодини солдати заходили до полонених та й уночі навідували їх по кілька разів.
Хлєбников уважно оглянув нове приміщення, обійшов дворик, подивився на фортецю, що височіла прямо проти воріт, і мовив сумно:
— Тюрму цю споруджено не на місяць і не на два. Все передбачено, щоб звідси не втекли.
Мур обернувся до нього, хотів щось сказати, але, зустрівши пильний погляд Шкаєва, похилив голову і відійшов убік.
Згодом він вибрав хвилину, коли Хлєбников сидів на ганочку сам, торкнув його за плече, показав очима на водостічну канаву.
— Що вам треба? — стиха запитав штурман.
Мур оглянувся на всі боки, нахилився, зашепотів квапливо:
— Канава проходить попід огорожею… Трохи поглибити її, і можна тікати…
Здивований, Хлєбников підвівся з ганочка:
— І це ви кажете?.. Ви збираєтесь тікати?
— Ні… Але ви збирались.
— Ах, ось що! Ви даєте нам добру пораду? Спасибі, мічмане. Тільки порада ця запізніла. Ніхто з наших уже не думає про втечу.
Мічман допитливо дивився на Хлєбникова. На ніжному, пещеному обличчі його проступали багрові плями.
— Ви помиляєтесь, коли думаєте, що я не поділяю загальної долі. Але сам я надломлений, розумієте? Я не хочу бути тягарем у дорозі. Я залишуся і зроблю все, щоб збити японців з вашого шляху. Це — жертва. Я готовий пожертвувати собою.
Хлєбников тихо засміявся.
— Не треба, мічмане. Я, наприклад, вашої жертви не приймаю.
Він глузливо подивився Мурові просто в очі:
— І сам я не маю бажання стати жертвою ради ваших замірів, мічмане.
Мур здригнувся.
— Що ви хочете сказати?
— Я вже сказав: про втечу ніхто з наших більш не думає. Ви подали, мічмане, гідний приклад розсудливості: ми чекатимемо вирішення нашої долі.
Їхню розмову перебив Теске. Він був десь недалеко, мабуть за виступом коридора, і, можливо, чув і те, що запропонував Мур, і те, що відповів Хлєбников. Тепер, він зупинився перед ними, широко розставивши ноги, хитро посміхаючись.
— Я. знову був у замку, панове. Останнім часом я буваю в замку майже щодня. Цікава новина! Але тільки під абсолютним секретом…
«До чого він гне? — подумав Хлєбников. — Напевно, якась пастка…»
Теске, здавалось, був вражений:
— Однак я бачу, вас це не дуже цікавить. Що ж, я можу промовчати. Для мене навіть краще, коли я промовчу.
Мур схопився з східця і припав на коліно, низько схиливши голову.
— Я прошу вас… Ми дуже просимо, наш добрий друже… Ви ж знаєте, що ми вміємо зберігати секрети!
Теске, все так само таємниче усміхаючись, сів на східець. Мур лишився там, де стояв, з низько похиленою головою..
— І знову в буніоса була розмова про вас… Столиця вдруге наказала тримати вас під пильним наглядом, а зустрінуті російські кораблі та команди їхні нещадно знищувати…
«Ні, він не чув, про що я розмовляв з Муром, — з полегкістю подумав Хлєбников. — А проте, може, це тільки вступ? Що скаже він іще?»
Помовчавши, штурман спитав:
— Але ж це неминуча війна?
— На те скидається, — байдуже мовив Теске.
— І росіяни нітрохи не будуть винні в кровопролитті…
— Війна не триватиме вічно, — зауважив японець. — Коли-небудь вона припиниться. Тоді вас, можливо, відпустять додому…
— Ми можемо тільки дякувати нашим японським друзям, — устряв Мур. — Авжеж, завдяки їм ми не будемо учасниками кровопролиття. Ми перебудемо час війни в чудовій, культурній країні. Принаймні я не підняв
