Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг
Жарт і справді скінчився, Фуше тепер уже мусив помітити. Але він, немов його чорт поганяв, цілком поважно взявся мірятися силою з Наполеоном, наймогутнішим у світі. Бо геть усупереч правді пояснив посланцеві, що шкодує безмірно, та нема в нього жодних паперів. Він усе спалив. Звичайно, ніхто Фуше не повірив і найменше йому повірив Наполеон. Він вимагає вдруге, гостріше, наполегливіше — а нетерпіння його знають усі. Але тепер необдуманість стає впертістю, впертість — зухвальством, а зухвальство — викликом. Бо Фуше повторює: нема в нього жодного папірця — і, немов погрожуючи, пояснює це вдаване знищення приватних документів імператора. Його величність, каже він глузливо, вшанували мене такою довірою, що, коли один з братів викликав імператорове невдоволення, доручили мені навернути його до обов’язку. А що кожен з братів теж ділився своїм клопотом, я вважав, що таких листів зберігати не треба. Також і сестри його величності не завжди могли вберегтися від обмов, і сам імператор виявив мені честь, переповівши ті всі плітки й доручивши розвідати, що за нерозважні вчинки могли їх породити. Слова промовисті й більше ніж промовисті: Фуше показує імператорові, що знає забагато і не дасть, щоб його трактували мов лакея. Посланець відчув, що погрожують шантажем, і багато пішло в нього праці, щоб цю сміливу відповідь перекласти для свого пана в догідливу форму. Тепер імператора прорвало, він так оскаженів, що герцоґ Маса мусив його заспокоїти і, щоб кінець кінцем уладнати цю дратливу справу, сам узявся видобути в упертюха вкрадені папери. Ще одна вимога надійшла від нового міністра поліції герцоґа Ровізького. Та на всі вимоги Фуше відповідав з однаковою зичливістю й рішучістю: жаль-жаль, та через свою завелику скромність спалив він усі папери. У Франції вперше відверто не корились імператорові.
А це вже занадто. Десять років як Наполеон Фуше, так і Фуше недооцінював Наполеона, гадаючи, що зможе залякати його якимсь там соромом. Це отак опираються Наполеонові на очах у міністрів — йому, кому давали своїх доньок цар Олександр, австрійський імператор, саксонський король, перед яким усі німецькі та італійські королі тремтять, мов школярчата! Йому, перед ким розсипаються всі європейські армії, відмовляє в покорі ота блякла мумія, той худющий інтриґан у ще не зношеній герцоґській мантії? Ні, якщо ти Наполеон, з тобою так не жартуватимуть. Наполеон негайно викликає начальника своєї приватної поліції Дюбуа, несамовито лаючи перед ним «мерзенного й паскудного Фуше». Твердим лунким кроком ходить з кутка в куток і зненацька вигукує: «Та хай не сподівається, ніби зможе зі мною те, що проробив із Богом, Конвентом і Директорією, яких він підло продав і зрадив! У мене кращі очі, ніж у Барраса, мене він так просто не обкрутить, і я б йому порадив бути обережнішим. Я знаю: в нього мої ноти та інструкції, й наполягаю, щоб він повернув мені їх. Якщо відмовиться, то беріть одразу десятеро жандармів і ведіть його до в’язниці. Богом присягаюсь, я покажу йому, як швидко можна дійти до вироку».
Тут уже й смаленим запахло. Тепер уже навіть у Фуше засвербіло в носі. І коли з’явився Дюбуа, Фуше мусить терпіти, що в нього, герцоґа Отрантського, колишнього міністра поліції, колишній його підлеглий опечатує всі папери, — що, може, й було б небезпечним, якби, звичайно, наш Обережний заздалегідь не сховав би окремо найважливіші листи, про які, власне, йшлося. Та все ж і йому почало роз’яснюватись, що він увігнався головою в мур. Тепер він заходився писати — то імператорові, то окремим міністрам, — нарікаючи на недовіру, виявлену йому, найчеснішому, найсправедливішому, найпринциповішому й найвідданішому міністрові, і в одному з тих листів надто вже можна потішитись такою чарівною фразою: «Il n’est pas dans mon caractère de changer»[32] (справді, хамелеон за вдачею, Фуше власноруч написав ці слова чорним по білому). І точнісінько так, як і п’ятнадцять років тому з Робесп’єром, він ще сподівається, мерщій замирившись, уникнути лиха. Сідає в карету і мчить до Парижа, щоб самому дати пояснення імператорові чи то пак уже вибачатися.
Але запізно. Фуше задовго прикидався, надміру жартував, ніякого замирення, ніякого прощення й бути не може; хто відкрито кинув Наполеонові виклик, мусить за це прилюдно й розквитатися. Добив його лист, такий каміннотвердий і нещадно гострий, що Наполеон навряд чи писав щось близьке до нього якомусь іншому міністрові. Надто вже коротенький цей лист, цей копняк: «Пане герцоґу Отрантський, надалі Ваша служба мені вже не бажана. Даю Вам двадцять чотири години на виїзд у свою сенаторію». Вже нема навіть згадки про посольство в Римі, це гола і брутальна відставка, а до того ще й вигнання. Водночас новий міністр поліції дістав наказ простежити за негайним виконанням волі імператора.
Напруга стала надмірною, гра — надто зухвалою, і тут трапилось несподіване: Фуше раптом увесь зламався, мов той сновида, що бездогадно видирається на дахи і, зненацька розбуджений чиїмсь зойком,