Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

Оте 3 червня 1810 року стало Ватерлоо для Жозефа Фуше. Нерви йому наче урвалися, він подавсь до міністра по закордонний паспорт і мчав без упину, міняючи коней на кожній станції, аж до Італії. Там він, мов очманілий пацюк на розпеченій плиті, вздовж і впоперек гасає з місця на місце. Ось він у Пармі, ось у Флоренції, ось у Пізі, ось у Ліворно замість, як написано йому, сидіти в своїй сенаторії. Адже Фуше несамовито струшувала паніка. Тільки б за межі Наполеонової імперії, далі від стисків тієї жахітної руки! Навіть Італія видається йому не досить безпечною, це все-таки ще Європа, а вся Європа належить тому страшному чоловікові. Отож у Ліворно Фуше наймає корабель, щоб вибратись до Америки, землі безпеки, землі свободи, але, боячись бурь, морської хвороби й англійських крейсерів, завертає назад. І знову карета з божевільним шугає зиґзаґами від гавані до гавані, від міста до міста; він благає про допомогу Наполеонових сестер, князів та друзів, зникає і знову виринає на досаду поліціянтам, що шукають і знову втрачають його слід, — одне слово, поводиться, мов справжній безумець; геть знавіснівши від страху, він, завжди без нервів, уперше подає просто-таки клінічний приклад повного нервового розладу. Нищівніше Наполеон жодного свого ворога не розбив, ніж отут — єдиним порухом, простим собі штурханом — свого найвідважнішого й найхолоднокровнішого служника.

У цих зниканнях і виринаннях, у гарячковій мотанині минали дні та тижні, і не можна було точно вгадати (цього не знав навіть його доскіпливий біограф Мадлен, а ймовірно, що й сам Фуше), чого й навіщо він прагнув у той час. Здавалося, ніби тільки в хисткій кареті він почувається в безпеці перед уявною помстою Наполеона, що, певне, давно вже полишив думку й справді брати за горло свого непоштивого слугу. Наполеон хотів тільки утвердити свою волю, відібрати назад папери — і сталося по волі його. Бо тоді, як по всій Італії шаленець у нестримній істерії заганяв до смерті поштових коней, його дружина в Парижі поводилася набагато розважніше. Вона капітулювала замість нього. Нема навіть сумніву — рятуючи чоловіка, герцоґиня Отрантська вже знайшла якийсь скромний спосіб віддати в Наполеонові руки папери, які підступно приховав Фуше, бо ніколи жоден з тих інтимних документів, на які з погрозою натякав Фуше, не потрапив на очі людства. Як Баррасові папери, що їх купив імператор, як папери решти обтяжливих друзів і свідків його злету, так і письмові скарби Фуше, бодай трохи пов’язані з постаттю Наполеона, безслідно зникли. Або сам Наполеон, або згодом Наполеон III цілковито знищив усі документи, що не пасували до офіційної наполеонівської леґенди.

Тепер нарешті Фуше дістав милостивий дозвіл повернутись назад у свою сенаторію Екс. Велика буря минулася, блискавиця тільки нерви струсила, не зачепивши глибше захованого мозочку. 25 вересня зацькований добувся до свого маєтку, «блідий та вимучений, незв’язністю своїх слів і думок виказуючи цілковиту руїну». Але, щоб загоїти нерви, йому дали доволі часу, бо хто бодай раз повстав проти Наполеона, того надовго відтручують від усяких громадських справ. Честолюбець мусив тепер оплатити свої нелюдські жарти: хвиля знову жбурнула його на дно. Три роки прожив Фуше, не маючи ніякого сану і служби, — почалося його третє заслання.

Почалося третє заслання Жозефа Фуше. У своєму пишному замку в Ексі живе відставлений від служби дер­жавний міністр, герцоґ Отрантський, мов самовладний князь. Йому п’ятдесят два роки, він до самого дна звідав напругу і гру, успіхи і невдачі політичного життя, відвічну зміну припливів і відпливів грайливих хвиль долі. Він скуштував прихильності можновладців і відчаю забуття, був бідним, дбаючи про крихти щоденного хліба, і не­змірно багатим, улюбленцем і ненависним, віншованим і переслідуваним — тепер він може, нарешті, спочити на золотому бережку: герцоґ, сенатор, його світлість, державний міністр, державний радник, неодноразовий мільйонер, нікому не підвладний, крім власної волі. Повагом виїздить він на прогулянку в кареті з ліврейними, відвідує місцеву аристократію, приймає гучну шану зі своєї провінції й потай нашіптувані симпатії з Парижа; він уже позбавлений того дратливого клопоту — гарувати щодня з дурними урядовцями й деспотичним володарем. Так добре почувається procul negotiis[33] герцоґ Отрантський, що можна було й повірити його вдоволеності. Та яка ж оманлива та вдавана ця вдоволеність виказує таке (безперечно щире) місце в його (все-таки надто сумнівних) мемуарах[34]: «Задавнена звичка дізнаватися про все переслідувала мене і ще дужче обсіла серед нудьги загалом приємного, проте одноманітного вигнання». «Charme de sa retraite»[35] були, як признався сам Фуше, не лагідні прованські краєвиди, а плетиво вісток і шпигунських повідомлень зі столиці. «На додачу до реґулярних повідомлень з Парижа я з допомогою надійних друзів і вірних посланців провадив таємне листування; одні вістки доповнювали інші. Одне слово, в Ексі я мав свою приватну поліцію». Те, що забрали в нього як роботу, Невпокійний нині зробив собі спортом і, якщо вже не мав доступу в міністерство, тішився принаймні тим, що чужими очима зазирав у замкові шпаринки, чужими вухами дослухавсь до нарад і нишпорив скрізь —