Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов

З темного кутка, від своєї дерев’яної перегородки до них нечутно ступив Хлєбников.

— Мічмане… Але ж це зрада!.. Ви здатні зрадити?

Бистро й злодійкувато, ніби побоюючись удару, Мур глянув на його руки. Цей простацький штурман давно вже викликав у нього почуття неприязні. «Мужик! Він сміє зауважувати дворянинові!..» Мічман цих слів однак не вимовив; хотілося шпигнути штурмана ще болючіше. Він тихо засміявся:

— Ви називаєте це зрадою, голубе? У вас відчувається досвідчений змовник. Я частенько прислухався до ваших розмов з матросами і питав себе: а чи не з тих ви мужиків, що панські маєтки палили? Ось ви збентежились… Виходить, правда? Підслухувати секрети — оце зрада, Хлєбников. Намагатися посварити мене з капітаном — жалюгідна плебейська вихватка… А втім, я не збираюсь навчати вас правил пристойності. Якби ми були на волі, я просто дав би вам ляпаса, мужик!..

Він різко обернувся, наміряючись відійти вбік, але капітан притримав його за лікоть.

— Я повторюю штурманове запитання: ви здатні й на зраду, Мур?

Мічман нервово звів плечима, з зусиллям звільнив лікоть:

— Я нічого не знаю про ваші плани. Я твердо вирішив залишитися в ув’язненні і терпляче ждати своєї долі. Ваша безрозсудність може згубити й мене… Тому буде значно краще, коли ми припинимо наше знайомство.

— Усе ясно, — ледь чутно прошепотів капітан. — Тепер мені все ясно…

Хлєбников сказав спокійно, так, наче Мура й не було тут і йшлося про якусь звичайнісіньку справу:

— Якщо ви накажете мені усунути зрадника, я це виконаю, капітане…

Майже всю весну і все літо 1812 року в Охотському морі гриміли шторми. Старожили цього суворого краю — рибалки, мисливці, оленярі — казали, що не пам’ятають таких безперервних негод.

Коли маленький бриг «Зотик», пливучи слідом за «Дианой», вийшов на далекий рейд, люди, що залишились на березі, жахнулися: крута, стрімка хвиля з розльоту підім’яла й поховала під собою безпорадне жалюгідне суденце… Аж через довгу хвилину маленький кораблик, з надламаною щоглою, сяк-так видерся на чергову хвилю.

Здавалося, «Зотик» мусив би зараз же повернутись. Але він, мов живий, струшуючись на гребенях хвиль, відчайдушно опираючись нестримній їх силі, вперто гнався за «Дианой», наче боявся відстати від неї.

У сірій смузі туману, за високими сплесками гребенів, немов навіки, потонули два кораблі.

Шлях до острова Кунасірі був дуже довгий. Рікорд не міг ухилитися від виконання наказу: повільно посуваючись на південь, відстоюючись в тумани на якорі, штормуючи у відкритому океані, постійно рискуючи кораблями в недосліджених протоках, він провадив далі опис Курільського пасма.

Семеро японських рибалок, що розмістились у каютах «Дианы», не раз дивувалися з дій російського капітана. Треба було держати просто на південь, і вони казали йому про це, але капітан був недовірливий: він чомусь усе міняв курс.

— Хіба я можу звіритися на ваше слово? — немов виправдовуючись, питав він іноді японців. — Нас, російських моряків, уже обдурили на Кунасірі. Авжеж, запросили в гості та й захопили в полон… Може, ви хочете, щоб корабель розбився на скелях? Потонути — це просто, складніше — вціліти…

Японці мовчки погоджувались: що ж вдієш, капітан мав підстави не довіряти їм. Але Рікорд обманював своїх пасажирів: він оберігав таємницю описів, які провадив. Завершення цієї великої відповідальної справи було ніби заповітом Головніна.

Аж у серпні, коли настала довго очікувана ясна година, «Диана» й «Зотик» увійшли в затоку Зради, і з першого ж погляду Рікорд зрозумів, що японці не гаяли часу марно: невелику фортецю вони розширили, на березі спорудили добре укріплений форт. Розташовані двома ярусами чотирнадцять важких гармат дивилися з цього форту на затоку; над фортецею, прикриваючи вже не мальовані, а справжні амбразури, маяли стяги строкатої тканини.

Моряки «Дианы» й «Зотика» були впевнені, що бій почнеться коли й не зараз, як прийдуть у затоку, то після першої ж недружньої дії японців. На шлюпі й на бригу всі були готові до бою. Проте Рікорд, як і раніше, був обережним; навіть листа на ім’я коменданта фортеці він не зважився передавати ким-небудь з офіцерів або матросів, а доручив це одному з японців, що були на шлюпі.

Скільки разів перечитував він з лейтенантом Рудаковим і заново перескладав цього листа! Визивні, гнівні слова так і просились на папір, однак він стримував і себе, і лейтенанта, знаючи, що слід лишатися до останньої можливості обачним і спокійним.

В остаточно ухваленому тексті поєднувались і чемність, і твердість, і грізний натяк на майбутнє.

«Незважаючи на несподіваний і неприязний вчинок ваш, — писав Рікорд, — ми повертаємо всіх японців, які зазнали корабельної аварії біля берегів Камчатки, в їхню вітчизну. Ми певні, що взяті на острові Кунасірі в полон капітан-лейтенант Головнін з усіма іншими також будуть повернуті, бо вони зовсім невинні і ніякої шкоди не заподіяли. Але ж якщо, всупереч нашому сподіванню, полонені наші не будуть тепер же повернуті, то наступного літа знову прийдуть кораблі наші до японських берегів, щоб вимагати цих людей…»

Четверо бравих гребців швидко доставили посильного японця до берега, і шлюпка відразу ж повернула назад. Зустрінутий цілою юрмою солдатів, посильний увійшов у фортечну браму. Він не встиг, судячи з часу, передати листа, як загриміли японські гармати. Ядра збурювали воду дуже далеко від кораблів, але матросам на шлюпці довелось налягти на весла, — шлюпка промчала просто крізь сплески розривів…

— Вони поспішили, — сказав Рікорд. — Це, мабуть, знов зі страху. Та зараз вони прочитають листа.

Посланий японець не повернувся. Його чекали на шлюпі кілька годин. Фортечна брама не відчинялась. Не могло бути, щоб комендант так довго обмірковував відповідь або пробував виграти час. Очевидно, він не хотів відповідати.

Залишаючись, як завжди, спокійним, Рікорд сказав шістьом японцям, що ще були на шлюпі:

— Ось подяка