На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський

Багато студентів, як і багато біженців у той час, щоб якось вижити, мусіли займатися чорною торгівлею і все була небезпека, що якийсь наш змагун попаде в конфлікт з поліцією і опиниться в тюрмі, замість бути на площі.

Крім того, ми мали деяких серйозних студентів, як наприклад, Юзько Кравченюк, тепер доктор ґерманістики, і Кирило Митрович, доктор філософії. Вони часом страшили нас, що не зможуть поїхати на змагання, бо мають якісь семінари і мусять багато вчитися. Тоді ми мусіли їх просити і переконувати. Юзько Кравченюк часто здавався на прозьбу і кілька сигарет помагали його переконати; а ще коли промовити до його амбіції, сказавши, що без такого аса, як він, ми не маємо шансів виграти змагання.

Одного разу ми мали велику проблему з Кирилом Митровичем. Ми мали їхати на змагання до Бамберґу. У п'ятницю Кирило каже, що на змагання він не поїде, бо наш поїзд відходить о годині 7-ій ранку і він не зможе бути на Службі Божій, якої він ніяк не може пропустити. Хоч ми всі були християни, але цього нам уже було забагато і, річ ясна, ми хотіли зіґнорувати таке його виправдання. Та він настоював на своєму і ми були в крапці. В суботу Кирило сказав нам, що він знайшов розв'язку. Він довідався, що в якомусь костелі коло Макс II Денкмаль відправляється перша Служба Божа о год. 5:30 ранку. Тому що в той час іще не ходять трамваї, він пішки піде з Рамерсдорфу до того костела, а по Службі Божій долучиться до нас на залізничній станції. Так він і зробив. Тільки ми вже в поїзді, сьома година ось-ось, а Кирила нема. Поїзд рушає, а тут Кирило пробігає через браму і бігом доганяє й ловить останній вагон поїзду. Хоч він завдав нам багато клопоту, то коли вже аж такі високі принципи і він зумів знайти спосіб полагодити справу, від нас мав він заслужений респект.

Ми мали проблему і з грішми. Всі таборові дружини звичайно користувалися таборовими автами для виїздів на матчі, а ми мусіли платити за поїзди, які звичайно були в цей повоєнний час переповнені, то такі поїздки нас мучили. Нам часто бракувало грошей, бо багато публіки на наші змагання не приходило, а багато потенціяльних платників, замість іти на грище, дивилося на змагання з вікон Фіріхшулє.

Часто, щоб полатати наш бюджет, ми їздили до різних таборів на приятельські змагання. Звичайно, наші умови були — зворот коштів подорожі, кілька сот марок грішми і добре нас годувати. Їздили ми на такі змагання або цілою командою, або часом кілька нас їздило помагати якійсь таборовій команді в змаганнях з якоюсь чужинецькою дружиною. Пригадую собі таке в Ваєрн, де кілька нас помогло перемогти досить сильну команду юґославів, чим табір був дуже втішений і нас там добре вгощали. Іншим разом помагали ми Ландсгутові перемогти польську команду.

Запам'ятався виїзд дружини УССК на приятельські змагання з "Сяном" у Пфаркірхені. "Сян" був досить доброю дружиною реґенсбурзької обпасти. В ній грав колишній грач "Поділля" з Тернополя — Бойцун. На жаль погода підвела: кілька днів ішов безперестанку дощ, і грище розмокло, було безліч калабань і болото. Спочатку не належало до приємности опинитися в болоті, але як хтось кілька разів упав і обмок у ньому, то привикав і скоро ми були всі обмазані як чорти. М'яч виробляв з грачами несамовиті трюки: або плигав по мокрій частині, або застрявав у болоті так, що ніколи ніхто не був певний, де він опиниться. По якомусь часі це почало нас бавити. Ми ковзалися по болоті, падали в калабані, оббризкували противника водою чи болотом. Грати в пас було неможливо, тому лишався успішним тільки пів-високий стріл по воротях, якщо можна було якось добитися до підворітньої ситуації. Змагання те ми виграли з рахунком 4:0. Це була для нас дуже добра заправа у грі в невідрадних теренових умовах.

Пам'ятні були змагання з дружиною на Функказерне в Мюнхені. В ній грали переважно мадяри. Відзначався найбільше один уже старший мадяр на позиції середущого помічника — він, видко, був грачем високої кляси. У той час ми теж мали добрий склад і по дуже добрій грі виграли з досить високим вислідом, здається 5:1.

На тому змаганні були два колишні станиславівці, які знали мене з "Пролому", а саме — Лудзак і Тарас Ліськевич. По змаганні між нами зав'язалася розмова. Їм дуже подобалася наша гра і вони не знали, що в Мюнхені с така добра дружина. Вони запросили мене до себе, добре вгостили. Жили вони добре, бо були офіцерами ІРО з добрими американськими приділами. Я розповів їм про нашу дружину і сказав про нашу біду на Фіріхшуле, що деколи грачі не мають що їсти. Вони виявили охоту допомогти нам харчами і я умовився з ними, що раз на тиждень я буду приїздити, а вони за той час призбирають здебільша білого хліба, якого в них було подостатком, та якихось інших харчів для нашого клюбу. Кілька місяців ми це робили. Була деяка проблема, бо кожний хотів їхати зі мною по ті харчі, бо звичайно вони нас там добре вгощали, включно з добрим американським пивом. Якщо я брав одного, а поминав іншого, то наражався на гнів. Та згодом наші поїздки порідшали, бо їм знудилося збирати харчі, а з часом ми зовсім це занехали. Цікавим був наш виїзд до Ельванґену чи Ділінґену, точно місцевости не пригадую. Знаю, що мешканцем того табору був тоді студент медицини, а тепер др. Богдан Шебунчак, мій одноклясник зі станиславівської ґімназії. Умови були такі: зворот коштів, 400 марок і добра "вижерка". Це було, здається, на початку 1948 року. На Захід уже прийшли відділи УПА і з нами поїхав Володимир Юркевич, який понаучував нас упівських пісень. На змагання ми приїхали вже в