На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський
Пригадую, що одного разу він мав дійсно трудну дилему, бо Віра мала ось-ось народити дитину, а ми мали їхати до Ульму на змагання з нашим найгіршим ворогом "Беркутом". І тут Ахіль проявив свою спортову солідарність — поїхав грати з нами до Ульму, хоч був певен, що йому дістанеться від Вірці. Та все закінчилось щасливо, бо змагання ми виграли, а Віра здержалася на кілька днів з породами.
Не стільки своєю грою, як оптимізмом, жартами і веселістю Ахіль помагав скріпленню дружности і піднесенню нашого спортивного духу, який досить часто зазнавав занепадницьких хвиль.
Великою втратою для нас був перехід Нунаса Смішкевича до мітенвальдського "Лева". Хоч він був досить незрівноважений, і ми часто покрикували до нього — "мамо, я варіят", а таки він був нашим найгрізнішим нападником; та й та лінія не була в нас ніколи досить сильною. Крім того, як член так званої "Барсельони", до якої належали Базьо Сивенький, Грабович та ще кілька "гістів" у черевиках з грубими підошвами, він був дуже популярний на терені Фіріхшулє. І хоч ми розуміли, що пішов він до "Лева" заради хліба насущного і приміщення, якого ми йому не могли забезпечити, все одно ми намагалися йому відплатити за "зраду" нашого клюбу. На грищі підчас змагань ми його добре покривали, а то й старалися поставити його в якусь невигідну позицію. Під час одного змагання з "Левом" у Мюнхені, коли Смішкевич був при м'ячі, я пішов на нього і бачу, що він внурився в землю і почав виробляти різні рухи, щоб мене "викивати". Замість іти на нього я відступив став і показав на нього рукою, а потім почав крутити пальцем по чолі. Публіка почала сміятись і Нунас таки підніс голову й побачив, що я з нього "дру лаха". Зі злости він копнув м'яча, який ми переловили. Якийсь час він був злий на мене і казав: "Я тобі, Миколо, колись зреванжуюсь" — але це забулося і ми були пізніше в добрих з ним стосунках.
До "Лева" ми мали респект. Через якийсь час він був найкращою нашою футбольною командою. В його складі було багато знаних і добрих змагунів, як, Світенко, Голюка, Гарасим, Романець, Ходань та інші. Як базу, вони теж мали один з найбільших таборів і були добре матеріяльно забезпечені.
Наше ставлення до інших дружин, як "Дніпро" Байройт і "Дніпро" Бамберґ, "Січ" Реґенсбурґ, чи "Дніпро" Корнберґ, було коректне і добре. "Беркут", Ульм, був на нашій чорній дошці. Наше ставлення до авґсбурзької "Чорногорії" не було найкращим. Авґсбурґ був і осідком головної управи Ради Фізичної Культури. Правильно чи ні, але нам "бідним студентам" все здавалося, що власті тягнуть за "Чорногорою" і нам діялася кривда. Це, мабуть, тому, що причиною нашої параної були тяжкі наші відносини; ми сподівалися, що над нами, бідними, будуть милуватися, чого одначе не ставалося. Тому ми, бувши нервово напруженими часто, хоч може й безпідставно, звинувачували суддів чи власті в сторонності. Тому що нам так тяжко жилося, ми були більш емоційною командою ніж інші, більш устабілізовані й ситі дружини.
Якщо мова про публіку в різних таборах, то, вона була за те, щоб її дружина виграла, але взагалі люди ставилися до нас, студентів, з певною дозою симпатії. Крім одного випадку — у Цуфенгавзені. Змагання з місцевим "Дніпром" були досить тверді і вирівняні. То вони, то ми здобували провід; були деякі зудари між поодинокими грачами, на які фанатична публіка реаґувала дуже упереджено. Пригадую, як Закалужний хотів дати сильний удар по воротях, а я якраз зробив "накривку" з другої сторони на м'яч так, що він ударив по м'ячі, який я водночас штопував, і він упав, звихнув собі ногу. Хоч я не зробив жодного фавлю, але публіка почала викрикувати різні образливі і погрозливі слова на мою адресу. На щастя, "Дніпро" виграв змагання 3:2 і це заспокоїло загорільців. То все таки по змаганнях грачі "Дніпра" і таборова поліція відпровадили нас до домівки і радили нам не вступати в розмови з фанатиками.
Як я вже згадував, УССК мав багато труднощів. В системі РФК тільки ми були нетаборовою дружиною і не мали такої матеріяльної бази, як усі інші команди. Крім того, організаційна структура УССК-у була дуже нестійка. Пригадую, що першим головою був Дзюньо Баранецький, але він скоро виїхав до Америки, потім головою якийсь час був др. Мартинець, а далі наші управи мінялися так часто, що вже й не пригадую, хто і коли чим був. І я був якийсь час головою. Знаю, що був я в 1947 році головою делеґатури РФК на мюнхенську область. Одним з головних моїх завдань на тому посту було подбати, щоб якнайбільше членів спортових клюбів здобували відзнаки фізичної справности.
Крім тих двох згаданих голів, різні пости в нашій управі займали: Дмитро Молдаван, потім Дозьо Кордуба і Гриць Масник, як господарі але здебільша ми самі, змагуни, були також або членами управи або й так мусіли організувати всі змагання та дбати про те, щоб укомплетувати склад на наступні змагання, що не завжди було такою легкою справою. Фіріхшулє була начебто кочовим табором. Тільки деякі змагуни жили там постійно. Багато жило по інших таборах і тільки або студіювали в Мюнхені, або приїздили на змагання. Так що часто до останньої хвилини ми не знали, де хто є і чи появиться на змагання. Я сам був часто в роз'їздах і про мене казали жартома, що я знаю розклад поїздів на цілу Німеччину і пів Европи. Часом бувало так, що до Байройту УССК приїжджав з Мюнхену, а я до них долучався приїжджаючи, наприклад, з Саарбрюкена або з Майнцкастеля.
Одного разу я мав завдання поїхати до Рима і на початку тижня я подався в дорогу. Я мав можливість полагодити ту справу зараз за австрійським кордоном або аж у Римі. І хоч хотілося побачити вічне місто, але побоюючись, що можу не повернутися до неділі
