Розстрільний календар - Олена Герасим'юк

Державна комісія знову оприлюднила висновок про те, що знайдені рештки належать замордованим в’язням німецького концтабору... Після завершення робіт на впорядкованій території висадили ліс.

У 1987 році на вимогу громадських організацій було створено ще одну державну комісію. Вона підтвердила попередні висновки.

Але у грудні 1988 року Рада Міністрів УРСР під серйозним тиском громадськості видала розпорядження про додаткове вивчення обставин і документів, пов’язаних із Биківнею.

Нарешті було порушено кримінальну справу (№ 50-0092) за фактом виявлення масових поховань людей. З грудня 1988 до квітня 1989 року було вивчено місце події, виявлено і вилучено предмети з написами, гравіруванням, проведено криміналістичні експертизи, проаналізовано архівні матеріали, листи, заяви і повідомлення громадян, зібрано свідчення очевидців.

Висновок 1989 року: «В 19 і 20 кварталах Дніпровського лісництва у 1936—1941 рр. відбувалось поховання осіб, репресованих за так звану контрреволюційну діяльність, засуджених у позасудовому порядку чи виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР до розстрілу, вироки стосовно яких було виконано в Києві, а також розстріляних на цьому місці не менше ніж двох груп людей...»

Таким чином, влада вперше офіційно визнала, що у Биківні поховані жертви комуністичних репресій.

Як і коли відбувалися поховання?

Ось про що свідчать документи й архіви:

— дозвіл на виділення земельної ділянки для спецпотреб Народного комісаріату внутрішніх справ було видано Київською адміністрацією 20 березня 1937 року. Йдеться про частину лісового масиву площею 4,5 га в районі 19—20 кварталів Дарницького лісництва (за даними польських військових топографів, розмір поля поховання — 5,3 га);

— територія була обнесена високим зеленим парканом 2—3 м заввишки і перебувала під цілодобовою охороною співробітників НКВС;

— тіла вбитих привозили до лісу вночі закритими брезентом вантажівками з катівні НКВС у будинку колишнього Інституту шляхетних дівчат (нині — Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України, колишній Жовтневий палац) та спецвідділу Лук’янівської тюрми. У 1940—1941 рр. розстріли часом проводились і на території спецділянки;

— за даними СБУ 2009 року, встановлені прізвища 14 191 особи, яким було винесено вироки в Києві та які захоронені в Биківні, про що знайдено документальні архівні підтвердження.

За даними експертів, для встановлення справжніх масштабів репресій необхідно розсекретити й оприлюднити матеріали роботи урядових комісій та слідчої групи прокуратури УРСР, які розслідували Биківнянську трагедію в 1970—1980-ті роки.

Інформаційне повідомлення 1971 року. Режим доступу: https://goo.gl/t6hFG9

Файзулін Ярослав. Биківня: пам’ять заради життя. Режим доступу: https://goo.gl/aultGg

Дмитра Бузька завербували до співпраці з «надзвичайками» у 1919 році. Письменника заарештували під час візиту до Києва. Суду не було — він майже відразу погодився виконувати завдання. У 1922 році Бузько взяв участь у облаві на отамана Семена Заболотного, який боровся проти більшовиків на Одещині. Бузько увійшов до загону, інформував червоних про плани отамана, а також намагався переконати його здатись.

За мотивами цієї історії Дмитро Бузько написав автобіографічний роман «Лісовий звір», згодом екранізований. Проте у творі відображено не усі деталі — страшну сцену загибелі Заболотного чи то з художніх, чи то з ідеологічних причин випущено. Агент здав місцеперебування отамана до Балтського ДПУ. Хату оточили чекісти, взяли у заручники селян та виставили ультиматум: або Заболотний здається, або мирні люди загинуть.

«Мені прикро, що наших українських радянських письменників не читають партійці і найвідповідальніші партійці... Помилятися можуть усі, і критикувати необхідно всіх. Ми ще не вміємо критикувати, незважаючи на особи, у нас панує чиношанування. Коли Косіор помилиться, ми скажемо: ти помилився. Коли великий, мудрий Сталін помилиться, ми, демократія, скажемо: ти помилився…» — із цих слів, сказаних на зборах Одеської письменницької організації 16 липня 1937 року під час обговорення «Завдання одеських письменників по боротьбі з контрреволюційним авербахівським охвістям», почалась історія третього арешту Дмитра Бузька. 20 жовтня 1937 року його кинули за ґрати.

Слідство вбачало у діяннях Бузька контрреволюційність: адже він «спробував посіяти недовіру до геніального вчення Сталіна». Співробітники НКВС пригадали колишньому агентові і петлюрівщину, і участь у націоналістичній організації, і агітацію на зборах. Звісно, Бузько відкидав звинувачення.

Особлива трійка Управління НКВС Одеської області 1 листопада 1937 року ухвалила застосувати до Бузька найвищу міру покарання. Розстріляли письменника опівночі 14 лис­топада.

29 липня 1957 року президія Одеського облсуду переглянула справу Бузька та скасувала рішення «трійки» за недоведеністю складу злочину. Письменника реабілітували. У виданому 13 грудня 1957 року «Свідоцтві про смерть» значилося, що Бузько «помер 18 квітня 1943 р. від крупозного запалення легень»...

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/JFqzDA

Боган Сергій. Повстанці Одещини і Придністров’я: Антикомуністичний повстанський рух на Південному Заході України у 1920—1923 рр. — К.: Зелений пес, 2013.

Карацупа Виталий. Бузько Дмитро Іванович. Режим доступу: https://goo.gl/8I9Hce

Цимбал Ярина. Червоний pulp fiction: У 1920-х роках українці так само любили кримінальне чтиво // Тиждень. — 2016. — 5 січня. Режим доступу:https://goo.gl/dPVF7W 19 квітня 1930 року завершився процес «Спілки визволення України»36

Вироки «членам підпільної антирадянської організації» Верховний суд УСРР виносив у Харківському оперному театрі, де облаштували судове приміщення. Процес зробили відкритим. Квитки на судові засідання розподілялися робітникам і службовцям профспілками. Однак більшість глядачів становили працівники ДПУ і «довірені» люди. Тоді з’явився вираз: «Опера “СВУ” — музика ДПУ».

Судили 45 осіб, серед яких були академіки Всеукраїнської академії наук (ВУАН), професори, студенти, директор середньої школи, вчителі, теолог та священик УАПЦ, письменники, редактори, кооператори, правники і бібліотекар.

Багато підсудних — колишні члени різних українських політичних партій, один колись був прем’єром, двоє — міністрами уряду УНР, шестеро — членами Української Центральної Ради.

Керівником «СВУ» «призначили» академіка і віце-президента ВУАН Сергія Єфремова (до середини 1920-х років він мав понад 3 000 публікацій). Свого часу він був впливовим діячем Української партії соціалістів-федералістів, одним з керівників Центральної Ради. До арешту Єфремов вів щоденник, у якому описував своє різко критичне ставлення до радянської влади і який