Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов
Не питаючи дозволу, він сів на лаву і одмовився відповідати на дальші запитання. Начальник наказав відвести полонених. Було незрозуміло, чому цей маленький чоловічок сміявся і сміялися його помічники й секретарі.
Вже перед воротами тюрми незвично задуманий і похмурий Олексій пояснив:
— Начальник каже: «О, росіянин дуже сміливий! Він так на мене дивився й кричав, цей капітан, ніби не він у мене, а я у нього в полоні…»
Дві утішні новини стали відомі того вечора морякам. Перша й найважливіша: «Диана» не була захоплена японцями і не розбилася на скелях. Очевидно, вона повернулась в Охотськ або в Петропавловськ… Петро Рікорд залишив на березі затоки для капітана й шістьох його друзів найпотрібніші речі…
Про другу новину полонені довідались трохи пізніше. Симонову японці повернули його фуфайку. В кишені фуфайки він знайшов свій ніж. Дивно, як могло статися, що караульні, які прискіпувалися до кожного дріб’язку, зрізували на одягу полонених кожен гудзик і крючок, не помітили великого матроського ножа?
— Берегти як ока! — наказав капітан Симонову. — Може, це наше щастя або єдиний вихід…
Цілу ніч він складав плани втечі, замінюючи один одним, ще певнішим; бачив себе й товаришів на волі, за огорожею тюрми; розраховував, скільки часу треба буде на те, щоб пробратися до берега й захопити рибальський баркас… На морі і смерть не страшна, — все життя їхнє віддане було морю. Але в цей осінній час, коли все частіше гуркочуть шторми і обрій чимраз частіше затягається туманом, сильним, упевненим серцям на морі може усміхнутися й щастя… Так і заснув він, не роздягаючись, виразно чуючи, як співуче дзвенять хвилі…
А вранці старший тюремний чиновник оголосив:
— Збиратися в дорогу! Полонених наказано відправити в Мацмай.
І знов міцні петлі лягли на плечі й обвили груди. За кожним полоненим стало по двоє караульних. Місто Хакодате, з його незліченними крамничками, з іграшковими будиночками, з юрмами зівак на вузьких покручених вулицях, з рибальськими суднами на близькому свинцевому рейді, через дві години сховала безліса, кремениста гора…
Курява осінньої дороги була гірка; вітер гнав і крутив опале листя; десь близько вже невидиме море уперто стукало в берег.
* * *
Чекання відповіді з Петербурга було для Петра Рікорда повільною мукою. Потроху в Іркутську у нього завелося багато знайомих, і кожен з них запрошував бувалого моряка в гості, — купцям, промисловцям, військовим було приємно бачити в себе гостем сподвижника знаменитого Головніна… Однак Рікорд тримався дуже скромно, про свої мандрівки розповідав мало й скупо, і якщо й приходив на щі вечірки, іменини, бали, то лише для того, щоб згаяти час.
Майже щодня він навідувався до губернатора, терпляче дожидав у приймальні і, діставши відповідь, що в справі «Дианы» ніяких розпоряджень не надходило, помалу плентався до себе в готель, де просиджував цілі ночі, переглядаючи свої дорожні замітки, роблячи доповнення й поправки у щоденниках.
Одна звістка, що дійшла сюди з Камчатки, схвилювала Рікорда, розвіявши нудьгу цих днів. Приїжджий торговець хутром розповідав, ніби в Петропавловську перебувають семеро японців, які зазнали корабельної аварії десь недалеко від мису Лопатка. Чогось докладнішого торговець не знав, але в Охотську капітан Миницький йому казав, що жде навесні цих японців і має відправити їх додому.
Рікордові здалося, що трапляється виняткова нагода. Саме те, що врятованих японців було семеро, тобто стільки, скільки й росіян у групі Головніна, мало, звичайно, наштовхнути Рікорда на думку про можливість обміну. У листі, який Рікорд того ж дня послав в Охотськ, він повідомляв капітанові порту цей план, єдино надійний і певний в тому разі, коли б військова експедиція не відбулась.
Незважаючи на холодний прийом у губернатора, на довге, байдуже мовчання столиці, Рікорд ще плекав якусь надію на те, що військовий похід у затоку Зради буде дозволено, і він заздалегідь радів, уявляючи, як зніяковіє бундючний «хазяїн Сибіру».
Але губернатор краще знав уряд, ніж маленький флотський офіцер, і не помилився, завбачаючи, яка буде відповідь. Відповідь, одержану, врешті, з Петербурга, правдивіше було б назвати не повелінням, а забороною. Рікорд вислухав її стоячи, з непокритою похиленою головою. Голос губернатора звучав сухо й різко, і, слухаючи його уривчасту мову, Петро Рікорд гірко думав про долю своїх товаришів, визволення яких він мав за свій священний обов’язок. Це було повеління зламати обов’язок і стерпіти образу батьківщини.
— Непокора цьому повелінню, — додав від себе губернатор, помітивши, що офіцер стиснув кулаки, — буде покарана найсуворіше… Така непокора дорівнюватиме бунтові, зраді, а які наслідки з цього випливають, ви знаєте…
Якийсь час вони мовчали; губернатор розглядав золочену табакерку. Він хотів би. сказати цьому наполегливому флотському, що, йому, людині, заклопотаній управлінням усім Сибіром, випадок з якимсь там шлюпом страшенно набрид. Але в казенному папері була незначна приписка, і цю приписку слід було витлумачити як наслідок невсипущого губернаторського піклування навіть про малі справи, якщо вони корисні для вітчизни. Нехай він розкаже, цей офіцер, в Охотську, який управитель Сибіру: не задумуючись, може потурбувати найвищих державних чинів…
— Я не можу вважати моє донесення безрезультатним, — сказав він. — Ще не бувало такого, щоб моя просьба про доручені мені справи не була задоволена. Для обстановки, яка склалася зараз, і цього багато!.. Отже, вам дозволяється влітку 1812 року продовжити опис Курільського пасма. Ви можете під якимсь там приводом підійти до острова Кунасірі і вивідати в японців або в курільців, що сталося з групою російських моряків. Це важливо знати для можливих дальших дій…
Рікорд зітхнув вільніше: йому дозволялося знову побувати на