Сад забутих плодів - Тоніно Гуерра
Одного літнього вечора, тиняючись головною вулицею Старого Тбілісі, Параджанов наштовхнувся на групу підпилих молодиків і зрозумів, що від них варто триматися подалі, щоб не вскочити в халепу. Але один із молодиків приступив до режисера й пильно подивився йому в обличчя.
— Ти отой Параджанов, що знімає кіно? — запитав він.
Параджанов мовчки кивнув.
— То це ти той, хто змінив моє життя! — проказав молодик.
Тільки тепер Параджанов упізнав у ньому юного вівчаря.
— Книжки! — вигукнув режисер неголосно, іще не до кінця впевнений, шукаючи підтвердження у сповнених жару очах співрозмовника.
— Саме ті книжки отруїли мені душу. З них я зрозумів, що в живописі вже зроблено все, — сказав молодик і пішов, пильнуючи, щоб хода його була рівною.
Того ж таки вечора Параджанов дізнався, що нині той вівчар декламує поезії при мангалах, де смажать шашлики.
Коли Параджанов закінчив свою розповідь, ми саме проминали високогірний санаторій, що його часто відвідують навіть іноземці заради багатого на озон корисного повітря, дуже дієвого у випадку легеневих інфекцій. Дістаємося Ольґеті й піднімаємося пішки до невеликої групи нині занедбаних веж, у яких люди з навколишніх сіл зачинялися під час перських та турецьких навал. Уже ближче до полудня ми опиняємося в теплішій місцині, на шляху, обсадженому великими горіховими деревами. Зупиняємося біля церковки, захованої поміж великих груш без плодів. Під грушами готує недільну трапезу родина прочан, що прийшли сюди здалеку. Усередині церкви, у тісному просторі грецького хреста мури закопчені полум’ям свічок, приліплених на камені або встромлених у пісок у великих жерстяних ящиках.
Жалюгідний інтер’єр із маленькими малоцінними іконками серед ганчірок і пляшок на землі. В одному кутку, покритому тканиною, посуд, прибори й начиння для приготування їжі тим, хто прийде на поминальну трапезу. Надворі ж майорять на вітрі кілька смужок тканини, причеплені до гілок груші на знак віднайденої благодаті. Родина прочан пропонує нам шматочки смаженої курки в горіховому соусі, а коли ми влаштовуємося трохи осторонь, перекочує нам кавун і дві маленькі дині.
В’їжджаємо на територію Вірменії і прибуваємо в монастир Ахпат, де Параджанов знімав фільм про життя великого поета-ченця Саят-Нови. Я сів на те місце, де актор, що виконував роль ченця, відпочивав після того, як переніс у безпечне місце книги з затопленої повінню бібліотеки. Вологі книги впродовж кількох днів сушилися на високих мурах і дахах великого монастиря, аж доки вітер почав ворушити й гортати сухі сторінки, і шурхіт, що вказував на відновлене життя святого писання, змусив усміхнутися молодого поета.
То був кристально ясний день, і погляд губився в далекому мерехтливому сяйві, що наводило мене на думку про Каспійське море. Але Параджанов одразу сказав, що Каспійського моря звідти не видно. Близько четвертої ми віддаляємося від тих кам’янистих гір, що вітер їх наповнює звуками, але все здається нерухомим, оскільки там немає нічого, що вітер міг би підняти чи зрушити. Ми зупиняємося скупатися в сірчистій воді лазні, яку тримають для обрідних мандрівників доглядач років шістдесяти та його дружина. Вони також пропонують нам рушники й показують, як піднятися вгору сходами, що ведуть під могутні гілки велетенського дерева.
Як видається, повигинали гілки того велетня — за допомогою ваг і противаг — самітники, що видовбали свої келії по вертикалі, вистеливши їх усередині сухою травою й циновками. Від цієї невеликої спільноти пустельників, утікачів з монастиря в Новому Афоні, збереглися тільки окремі перекази, і вчені, які приходять у гори простежити їхню історію, мало що здатні відшукати. Нині велетенське дерево служить альтанкою для відпочинку тих, хто зупинився в сірчаній купальні. У заглибленнях під кроною дерева розкладені матраци та старі ковдри. Ми з Параджановим простяглися на матрацах, підозрюючи, що оце, імовірно, і є «сонне дерево». Справді, майже одразу наші повіки обважніли від повітря, сповненого музичного гомону.
[…]
По околицях Москви є села, а також дачні селища в оточенні березових лісів, у долинах на берегах Москви-ріки, де живуть сотні інтелектуалів. Вони виводять собак на прогулянку й зупиняються побалакати одне з одним, притулившись до парканів, що оточують невеличкі городи, на яких росте салат і капуста. Восени вони загрібають ногами барвисте опале листя і збирають яблука. Узимку ходять, провалюючись калошами в снігові замети. Навколо них завмерли всі гомони, і голоси, що долинали здалеку, більше не біжать телефонними лініями. Вони живуть із оренди, здаючи іноземцям свої московські квартири.
За часів несвободи у столиці налічувалося щонайменше триста драматургів і тисячі прозаїків і поетів, об’єднаних в одну велику спілку, яка могла вирядити їх на творчі роздуми в будинки відпочинку в гори або на узбережжя Чорного чи Балтійського моря. Більшість із них жили з допомоги Інституту культури, який потім ховав їхні твори по якихось шухлядах на віки вічні. Майже всі вони тішили себе ілюзіями, що відмова в публікації зумовлена політичними причинами, тобто щось у їхніх творах нібито може допекти вищим ешелонам влади. На жаль, переважна більшість із них писали речі малозначущі, попри всю увагу й очікування західних друзів, готових заприсягтися щодо високої якості їхньої творчості. Себто йдеться про поцінування і підтримку «наосліп» тих цензурованих праць. Тоді було складно виїхати за межі Росії, щоб подорожувати й відвідувати великі столиці західних країн, а нині, коли весь світ доступний, ніхто вже не запрошує, а їм бракує коштів на такі дорогі поїздки.
Вони живуть у сільській тиші, дуже подібні до персонажів, змальованих Чеховим. Імовірно, декого з них сьогодні посіла справжня печаль од усвідомлення мізерності їхньої писанини. Але більшість і далі нарікає на брак паперу, що змушує видавництва скорочувати свої плани. Хтось має виняткові задуми — твори на межі порнографії, нині доволі модні, — але утримується з поваги до дружини.
Дехто думає, що слід би писати англійською, як робив Набоков,
