Сад забутих плодів - Тоніно Гуерра
Тож, коли Параджанов знову заговорив зі мною про те дерево, я охоче пристав на пропозицію разом вирушити на його пошуки. Ми проїхали Менгрелією, через зелені чайні поля, і досягли сухих пагорбів, де хмари білих метеликів над дикими травами заповнювали весь простір перед очима. Параджанов витирав піт із чола широким листям виноградної лози, посадженої хтозна-ким і коли. Першу зупинку ми вирішили зробити серед руїн монастиря, де тягнуло сирістю. Напевне, ці руїни були місцем великого поклоніння, оскільки на одному з каменів ми побачили свічки й сірники. Ми підживилися пухким грузинським лавашем і місцевим йогуртом «мацоні». Одразу вам скажу, що цей різновид йогурту є найкращим у світі; його італійська назва, імовірно, походить від імені музиканта, який 1855 року приїхав у Тбілісі з Міланською оперною трупою й разом із рештою не схотів повертатися в Італію.
Нам із Параджановим товаришили в цій подорожі дві жінки — моя дружина і грузинська подруга моєї дружини. Ми відпочивали в прохолодному затінку, і я, куняючи, слухав історії, якими Манара ділилася з моєю дружиною. То була історія кохання двох жінок. Манара, яка дружила з обома, вислухала свого часу їхні звіряння. Оскільки я завжди маю напохваті диктофон, я ввімкнув його й викрав ці щирі сповіді.
Звіряння Нанулі
Будь ласка, вислухай мене з відкритим серцем… Ти знаєш, скільки добра я зробила для Русідам… Я була її тінню. Я не мала свого особистого життя… Я занедбала свою роботу в університеті, свої дослідження з орієнталістики. Усі мої духовні й фізичні сили були присвячені тільки Русідам. Я рятувала її від усіх неприємностей, дбала про її хвору матір, а коли Русідам занедужала, то я піклувалася також про неї. Я не заперечую, що вона теж підтримувала мене, коли я втратила Бориса. Між нами справді була духовна близькість і моя велика відповідальність за її обдаровану особистість. То після всього як вона могла так зрадити мене? Як могла наплювати мені в душу? Я вже нічого тепер не розумію. Не можу повірити, що геть усе в ній трималося на самій брехні! Але ж не приймають у подарунок помаду, половина якої залишилася на губах іншої людини. Я більше не вірю в її мистецтво, бо воно таке саме брехливе, як вона. Мені розплющились очі. Зрештою, може, воно й на краще. Відтак я нарешті повернуся до власного життя… Однак зараз я маю викласти все до ладу. Усе почалося два місяці тому, коли в її майстерню прийшла та жахлива особа: висловлюється гучними фразами, повторює чужі судження… позірна інтелектуалка, владна, зарозуміла, прихована психопатка… Ти би злякалася, якби її побачила. На кого вона мене проміняла? Якби ще на когось іншого, гаразд, я могла би зрозуміти її, вона закохалася… Але ж — на цю… Коли я вилітала до Самарканда, Русідам навіть не проводжала мене в аеропорт, бо ця особа була з нею. Вони сказали, що поїдуть зі мною обидві, тож я відмовилася. А коли я повернулася, то одразу відчула, що в майстерні Русідам панує геть інший дух: пахощі індійських трав, багато дрібних речей переставлені, з’явилися якісь вульгарні статуетки. Відтак я заявила, що не терпітиму її дружби з цією особою. Поміж решти, я помітила важливу обставину: коли ми взялися за руки, обмінюючись невеличкими компліментами, я відчула, що її шкіра вогка. З огляду, що тоді не було спеки, це означало, що вона не хоче найменшого фізичного контакту зі мною. Я запропонувала їй вирішити, хоче вона залишитися зі мною чи з тією. І вона відповіла, що я важу для неї набагато більше, ніж та, і що без мене вона не може жити, і ствердила, що більше не пустить її ні до себе додому, ні в майстерню. Я подумала, що все налагодиться і стане як у давніші часи; і перед моїм науковим відрядженням до Туреччини ми співали разом у кафедральному соборі Сіоні народну грузинську пісню восьмисотого року, а потім пішли у вірменську церкву, де Русідам співала псалми ченця Канітаса. У Туреччині я для себе нічого не купила, а натомість — зворушена відновленням наших стосунків — привезла Русідам старовинну турецьку вазу, на яку витратила всі гроші, які мала. Отож я повертаюся й бачу, що ця «дама» сидить у майстерні Русідам, наче в себе вдома. Вона примилялася до Русідам і ходила за її хворою матір’ю. Я здобулася сказати:
— Бачу, ти не дотримала обіцянки, не порвала з нею.
А вона мені на це:
— Я їй сказала, та вона однаково приходить. Я не в змозі її прогнати… знаєш… цікаво, як одна людина стільки всього знає й уміє настільки захопливо розповідати. Якщо я побачу, що вона така жахлива людина, як ти кажеш, я матиму достатньо сили, щоб розірвати будь-які стосунки.
Напруженість між нами зростала, аж поки дійшла до ступеня, коли я поставила питання руба:
— Або я, або вона. Я більше так не можу… Звільни мене від цього тягаря.
Русідам опустила очі.
— Нанулі, — сказала вона впівголоса, — ти знаєш, як я тебе люблю… Навіщо ти загострюєш проблему? Я маю потребу у спілкуванні з цікавими людьми, а ти надміру категорична… Я відчуваю, що завдаю тобі прикрощів… Ти занедбала свою роботу… Дай мені трохи часу… А натомість надолуж наукову роботу…
Ти уявляєш собі? Вона просить мене перечекати, щоб витримати цей бруд, цю зраду… Я розумію, що творчій душі необхідна й важлива свобода, вона має жити на повну, усе бачити, інакше страждає також її живопис… Ти, можливо, знаєш про її страх перед чоловіками, після того її першого і єдиного досвіду з художником, який зґвалтував її… Але вона жінка… і може мати оті темні бажання… Це природно… і я… я її заспокоїла щодо всього… Але вона хоче, щоб я зачекала… Я вже місяць чекаю… Вона вже, либонь, викинула
