Жлобологія - Густав Водічка
Для чого потрібні письменники
Як письменник часто артикулюю якісь важливі, на мій погляд, речі і спостерігаю реакцію людей на сказане й написане. Так, я не проповідник і навіть якби був упевнений, що несу якесь добро, то, мабуть, моїм обов’язком було б працювати з тими, хто тих цінностей не розуміє, ставить дурні запитання, поширює якісь ідіотські версії, саме на них зосередитись. Я ж таки не маю певності, чи те, що роблю, на добро чи ні.
Думаю, що соціальна функція письменника — деструктивна. Руйнувати. Таким чином вивільняючи від чогось.
Письменники — як наставники чи проповідники, що несуть певні цінності, були триста років тому. В епоху Просвітництва вони теж працювали деструктивно, хоч вважали, що несуть у маси добро. Та вже XIX століття породило критичний реалізм, тобто знищення усталених підвалин... Тож письменник — то пес, який гавкає. Бернард Шоу сказав, що найближчий шлях до літературного успіху — це своїм твором образити якомога більшу кількість людей.
Духовність релігії
Колись повертався з Варшави в автобусі. Сидять поруч заробітчани й пиячать. Серед них, як виявилося, один інтелектуальний гастарбайтер, греко-католицький священик. Вони п’ють пляшку за пляшкою, а я змушений слухати їхні дурні розмови. Обговорювали вони поляків, серед фраз лунала часто така: у них, поляків, вища за нашу культура. «Так, так, вища». І тут хтось каже: «Але в нас — вища духовність!» І це священику дуже сподобалося. Духовність. А насправді, що ж то за слово таке, схрещення релігійності з культурою?
Тоді в нас справді високодуховний політикум. Глибоко символічно, що українські політики піарять свою появу в церквах. І це абсолютне жлобство. Тому що спілкування з Богом — це насправді інтимний процес. Якби я був протестантом, то б зараз зацитував рядки з Євангелія, де йдеться про те, що ти не смієш демонструвати свою релігійність, ти маєш добро робити, а не перетворювати віру в показний ритуал. Стосовно мене, то я не можу назвати себе, як деякі з них, християнином, бо обрав зручну мені формулу: я агностик. Тобто визнаю, що Бог, можливо, існує, але позаяк він виходить за межі людського пізнання, ми не можемо ні підтвердити, ні спростувати його існування. Десь приблизно так.
У нас дохристиянські православні жерці, які взяли в руки духовну владу, беруть побори за якусь ритуальність, що має бути закритою і незрозумілою. У них давно немає етичних бар’єрів, їм можна, наприклад, кидатися мобільними телефонами в журналістів, які ставлять незручні питання. Це хіба не жлобізм?
Відома градація від протестантів до мусульман, від заможніших до бідніших країн, тобто простежується зв’язок між заможністю громадян і панівною релігією в країні. От тільки буддисти в цю систему не вписуються. Та якщо припустити, що буддизм не релігія, а одна із форм атеїзму, то тоді все в’яжеться. Найбільшої незалежності від Бога умоглядно вдалося досягнути протестантизму. Це — одна з наймолодших частин християнства, і в ній людська особистість має право голосу, це справді якби спілкування з Богом у формі діалогу. Католицизм теж проходив свої стадії реформування, відбувся в 1962 році другий Ватиканський собор, бо побачили що прогають сучасний світ і їм потрібні розумні реформи, обрали неотомізм — як дещо переглянуту філософію католицизму, розвернулися до багатьох проблем модерним чином. Православ’я цього не робило, лише його немосковська гілка в середовищі жорсткої конкуренції з католицизмом, справді бореться за виживання. Тобто настав час переглядати свої канони, лише мусульманство, наймолодша з релігій світу, досі до цього не дійшло. Коли депутати проголосували за заборону пропаганди гомосексуалізму, то в цей спосіб вказали, як виразники волі українського народу, на те, що українці мали б бути мусульманами, бо це ж і є найнижчий ступінь терпимості.
Не тільки для гомосексуальної пропаганди тепер не найкращі часи. Для самої Католицької Церкви настали непрості часи, точніше, криза: Польща постачає священиків і монахинь у західноєвропейські країни, в Австрію, Італію Швейцарію, Чехію. У чехів окрема історія: вони пережили травму католицизму ще в часи гуситів. Тепер вони похваляються, що стали найатеїстичнішим народом у світі. Та насправді, наскільки я можу судити, не вони, а шведи.
Христос-інтелектуал
В Івано-Франківську два десятиліття тому інтелектуали дістали можливість бути при владі. Їм тоді здавалося, що вони отримали нарешті владу, але. Але їх розвели. В 90-му році в нас були вибори до Верховної і місцевої рад. У трьох областях Галичини вперше перемогли не комуністи, а Народний Рух. Тоді вся опозиція була зосереджена якраз на цьому одному бренді. У Франківській області він формував склад обласної ради. А я — в Москві на Вищих літературних курсах, від того, що чую по телефону, в мене волосся дибом стає. Що я чую? Що головою обласної ради став мій друг, художник-вітражист і перекладач Бруно Шульца — Микола Яковина. Справді людина витонченої культури, рафінований інтелігент. На 33-му році життя він стає головою обласної ради. Тобто матиме справу з колгоспами, з усім цим гноєм на полях.
І він приймає це. У нього нема вибору, бо він — голова крайової організації Народного Руху. Ось тепер неси відповідальність за свою активність і йди працювати в цей білий будинок, у кабінет, де сама атмосфера вже насичена жахом минулого.
Але тим часом я повертаюся до Франківська з думкою: ось, я живу в Країні своєї мрії. Поруч нас якась-там Чехія, в якій Гавел президент, а в мене — маленька своя Чехія, Івано-Франківська область, де мій друг — президент, голова обласної ради. Відбувається щось дивне: на нашій площі продають його фотографії, фани у вишиванках приїжджають із мало не Верховинського району, купують світлини новоявленого месії. От я бачу це і думаю, що відбувається щось недобре, це якийсь несмак, але, може, так воно і має бути. Бо ж насправді вони мають за авторитета того, про якого тільки мріяти можна було, щоб він став усім авторитетом. І всі підуть за кожним його словом, за кожним кроком. Слова його і кроки розважливі, він не харизматичний ідіот, який із запальними промовами виступає... Він просто мудра і надзвичайно освічена людина. Ну і що ви думаєте? Минає кілька місяців, і ця хвиля ейфорії йде на спад, починаються розмови, плітки, які потім не були нічим підтверджені: «А він уже на народні гроші будує особняк! А він уже їздить на такій машині? А... він уже запустив руки в...» Потім йому вже нічого іншого не залишалося, як прийняти запрошення працювати заступником міністра культури, коли
