Жлобологія - Густав Водічка

Для людини, умовно кажучи, духовної — все навпаки. Вона усвідомлює, що є мікроном цього світу. Безцінною часткою цілого. Отже, мусить не лише брати, але й віддавати довкіллю свою енергію.

Апофеоз жлоба

Ми повинні усвідомлювати, що здебільшого належимо до дітей та онуків тих, хто вижив у немилосердній м’ясорубці XX сторіччя, коли нещадно нищилися еліти — наукова, гуманітарна, дворянська та сільська. Звісно, комусь просто пощастило проскочити між тоталітарними жорнами, але більшість усе-таки оплачувала можливість не вмерти різного калібру мерзотами та моральними компромісами — у кращому випадку мовчазно та сумирно корилася злу, в гіршому — зраджувала друзів, доносила на ближніх, а, траплялося, навіть ставала канібалами. У якомусь сенсі ми — нащадки не найкращих українців.

Що ж до якості нашої еліти, то її деградацію (і водночас, хоч як прикро це констатувати, стан колективної свідомості нації) найповніше демонструють українські президенти. Зразковий хам Віктор Федорович, із його тваринним потягом до розкошів, всіма цими стотисячними люстрами в Межигір’ї та любов’ю до дорогих гелікоптерів. І класичний лицемір Віктор Андрійович, який, до речі, одного разу подав приклад просто-таки стерильного жлобства. Коли безславно завершилася його каденція, він, якщо пам’ятаєте, відмовився полишати державну дачу (між іншим, привілеї бюрократії він мав би ліквідувати першим указом, якби був чесною людиною, а не радянським бухгалтером із досвідом навчання у вищій партійній школі). Мотивував своє бажання жити за народний кошт у Конча-Заспі пан Ющенко тим, що, мовляв, добудовує власний будинок. Як звичайна людина чинить у подібній ситуації? Вона винаймає тимчасове помешкання, проситься пожити до родичів або живе в іншій власній квартирі, тим більше, що наш герой її мав. Але для жлоба загальних правил не існує. Йому ж всі зобов’язані. Це і є жлобство в дистильованому вигляді.

Принагідно зауважу, що інтелігентна людина відрізняється від хама не тим, що читала Льва Толстого чи Миколу Хвильового або володіє правилами граматики та пунктуації, а насамперед здатністю до емпатії, до співпереживання. Вмінням поставити себе на чуже місце, відчути біль іншого. Я, до речі, бідному Віктору Андрійовичу щиро співчуваю.

Простота істини

Багато років тому я спілкувався в прикарпатському селі, неподалік від Косова, з пастухом, звичайним дядьком, який пас кіз. Він настільки незлобливо та радісно розповідав про своє життя, що мені здалося, що я розмовляю з пророком. Його світ був так добре структурований, що, певен, цьому могли б позаздрити найрозумніші інтелектуали. Цей чоловік нічого не вимагав від світу, а радів буттю, яке мав. І він був у гармонії з тими горами, травами, сонцем. У той день я подумав, що, можливо, найбільше щастя — це відчувати себе цілісною людиною, усвідомлюючи, що посідаєш у світі лише тобі належне місце.

Згідно із законом Пітера, майже кожна людина намагається досягти рівня своєї некомпетентності. Ми, здається, не даємо собі ради в тому, що здебільшого діємо не як автономні особистості, а як запрограмовані соціальні механізми. Наша фатальна ілюзія полягає у впевненості, що світ обертається навколо нас, слугує нашому ego. При цьому ми рідко визначаємо себе самостійною системою, бо живемо нав’язаними, а не власними ідеалами. Тож повсякчас мусимо дбати про своє становище в суспільстві — більшу хату, нову машину, зростання банківського рахунку. Доки такий ідеал працюватиме в суспільстві, ми всі — потенційні жлоби.

Бо ж зрозуміло, що жлобство є наслідком недосконалої природи людини. До речі, в біологічному і соціальному сенсі жлоб реалізується навіть повніше, ніж той, хто сумнівається в правильності своїх вчинків, рефлектує. Це питання, яке стосується не просто поведінки, гідної чи негідної, а цілей, яких прагне досягнути людина. Умовно кажучи, справжня мета знаходиться за межами нашої особистості, вона завжди вища за нас. Вдосконалюючись, людина наближається до ідеалу. На жаль, у сучасному світі багато що викривлено й спотворено. Людство, скажімо так, є заручником ідеї матеріального прогресу. Тобто наш поступ категорично пов’язаний із облаштуванням комфортного середовища, а не здобуттям душевної злагоди. Нас хвилює не стільки те, що ми являємо собою, як те, наскільки добре ми вписані в загальну систему. Ми дбаємо винятково про власну зручність. І в цьому сенсі всі поспіль є якщо не жлобами, то жлобенятами або ембріонами жлобів. Адже саме жлоб не поважає простір іншого.

Добровільне рабство

Моя молодість припала на епоху, коли не було стільки ошатного одягу, красивих автомобілів і вишуканих делікатесів, які є доступними зараз. Та я постійно зустрічав людей, що мали силу до спротиву, і якщо вони пили шмурдяк на кухні за розмовами, а нинішнє покоління п’є мартіні, то це ще не означає, що нинішні люди кращі. Теоретично так: більші матеріальні можливості мають давати зайвий час для дозвілля і рефлексії. Втім, наші громадяни часом працюють 16 годин на добу, набагато більше, ніж їхні батьки за радянських часів. А вільний час витрачають на шопінг і канікули на курортах, де також рідко обтяжують себе духовною роботою. Я не хочу сказати, що в радянські часи життя було кращим. Але не впевнений, що матеріальний добробут автоматично робить людину щасливою.

Поміж тим, уся світова пропаганда працює на те, аби торжествувала цинічна американська фраза, мовляв, скільки ти коштуєш. Скільки здатен придбати костюмів, ґаджетів та інших цукерок і омарів. Є такий популярний персонаж — Елтон Джон. Прекрасний музикант і ревний послідовник одностатевого кохання. Та, гадаю, його негативний вплив на суспільство — зовсім не в захисті гомосексуалізму, а в тисячах пар взуття, якими забиті гардероби в його будинках. Це якийсь макабричний символ доби споживання, переваги матерії над духом.

Повертаючись у рідні палестини, де вперто й безнадійно ось уже два десятиріччя декларується ідея інтеграції до цивілізованого світу, зауважу, що жлобство — наша суспільна хвороба. Історична селекція зробила нас саме такими людьми. Ані терапевтичних, ані хірургічних способів лікування нації я не знаю. Хоча продовжую вірити в те, що, звільняючись від соціальної мани, кожен має шанси винищити в собі кугута і варвара. Аби було бажання. Суспільних стимулів для його пробудження нібито й немає. Але без надії жити зовсім нестерпно.

Катарсис

У Федеріко Фелліні є геніальна картина про людський універсум — «Репетиція оркестру». Значну її частину складають поетичні монологи музикантів про свої інструменти — валторни, гобої, скрипки та віолончелі. Втім, щось путнє зіграти їм не вдається. Серед чи не найістотніших причин цього — їхній дубовий егоїзм. І режисер