Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

...Ось що то є страх.

Але то буде пізніше. А сьогодні 30 липня 1950 року, дід із бабкою на чергових колгоспних збоpax слухають «Лекцію про мічурінське навчання в дії». Читає доцент ЧДУ Артимчук.

Збори не просто слухають: вони приймають рішення. А рішення - в дусі Системи: «піднять досвід Мічурінської науки і запровадити лабораторну станцію в колгоспі та займатися садівництвом».

А я то думаю, чому Розтоки втопилися в садах... Ще я пам'ятаю, як достигали абрикоси в селі, аж поки цивільна авіація не посипала їх зверху міндобривами замість підживлювати колгоспні полонини. І все. Вимерли в Розтоках абрикоси і половина вишень. Але це теж ще буде.

Поки що - п'ятдесятий. На зборах затверджують ланкових. Серед них - Матіос Власій Юрійович (дід) і Борсук Гафія Власівна (моя тітка). Дід відповідатиме за будівництво в колгоспі. Діда заберуть на МҐБ у Вижницю і буковими палицями домагатимуться визнання свого зв'язку з «бандерами». Потім заберуть тітку Гафію від річної доньки. І домагатимуться того ж. Грудне молоко сочитиметься крізь сорочку - але не викличе жалю у мучителів. Жмут розкішного чорного тітчиного волосся залишиться в долоні одного з них. Згодом діда відпустять. І дід скаже бабці: «Гафійо, правди нема, брехні не можу приймити. У мене нема другого виходу, як затратитися[9]. Аби ти дітей не пустила у вітер». Родина знає, котрий «добрий» чоловік набрехав на діда. Але той чоловік і його родина - уже давним-давно на небесній правді. Казала моя бабця: «Бог - суддя справедливий. Він хабарів не бере».

...Але ще йдуть збори. Народ слухає «агента мінзаготівлі Михайлюка Михайла Івановича, який розказав про осіб, які до сего часу мають до здачі більше половини». Отож необхідно «зобов'язати агента: колгоспників, які не розрахувалися з поставками, описати та передати до народного суду за зрив державного плану по поставках молока, м'яса та іншої продукції».

6 вересня 1950 року. Відбувається засідання правління колгоспу. «Зав. фермою Д.О.Мацьопа доложив про те, що на основі указанія сільгоспотдела провести сентябрську стрижку овець».

Ну, певно, вони такі, оті гуцули, - не дай вказівки райком, вовна за вівцями на кілометр тягтиметься по землі. Але правління «рішає: у зв'язку тим, що сезон холодний, на горах падає мороз, а теплим приміщенням вівчарська ферма повністю не забезпечена, а тому стрижку овець не проводити». О, непослух черні! Цікаво, а якби йшлося про окіт овець? Сільгоспвідділ теж давав би вказівку?!

Та найцікавіше у «Книзі...» знайшла далі. А далі таке: засідання правління колгоспу від 12 травня. Порядок денний: «Установлення цін від одної голови худоби за пасовисько від колгоспника і одноосібника».

Ось той рубіж, який відтинав дорогу до праці. до достатку. Вчитайтеся!

Колгоспник, який тримав корову в полонині, повинен був здавати 3 кілограми молока (за місяць? За сезон?), одноосібник - 4 кілограми бринзи. Різницю вловлюєте, чи, пак, диференціацію? Відповідно, за випас цієї ж корови колгоспник спланував 50 карбованців, в той час, як одноосібник - 300. За однорічну телицю плата також була неоднакова: 100 і 200 карбованців. За телицю до року необхідно було заплатити колгоспникові 50 карбованців, а одноосібнику - у два рази більше.

Щоб знали, як відокремлюватися від колективного господарювання. Ви удавкою наш колгосп, бандерівське кодло, а ми вас міцнішою Удавкою: податками, цінами, розоренням. Самі, як миленькі, проситиметеся в наш гурт. Знаєте, скільки над вами управ? Секретар РКП(б) Судакевич, начальник Вижницького райвідділу МҐБ, він же лектор райкому Дідушенко. Вони вам такі лекції прочитають, що й ваші внуки від того Дідушенка у дрож приходитимуть.

«Яке ж ти право маєш говорити від імені народу, коли не знаєш чим той народ вечеряє, і з якими думами прокидається вранці?»

- А ви, вуйку, брали би'сте землю, якби тепер давали? - запитала я модного чолов'ягу, що показував мені дорогу до баби Дригібчихи.

- Я?! Якби май молодший, то брав би, а діти мої - вже ні. Маю п'ятеро синів, а ні один порядку від землі не знає... Щасливо вам гостити, дочко, - прочинив ворота на подвір'я.

...Ось вона переді мною - колишня веренчанська багатійка, що мала аж п'ять гектарів землі. На сьогоднішні мірки - це, певна річ, куркулька, п'ять полів і кожне, як людина, - з найменням: Соложата, Валянка, коло Бульбони, на Бомбелевій скалі.

- Йой! Багачка! - сплескує в долоні, сімома десятками років укрита, Марія Тодорівна Дригібко. - Колись п'ять гектарів - це якраз до норми, щоби не голодно жити. А тепер, що то є? Та ж було усього насипом у державі. А де то си діло? І хто це вигадав таке? Що це си зробило? Якби я могла туди піти, ади, чуєте по радії верховна сесія говорить, то я би си запитала: «Люди добрі! Ви маєте совість чи ні? Та же подивіться на цю дрантиву бабу, що вже панчіх не має. Устидно мені було би піти на друге село чи десь переночувати у когось. Два дні ходила до магазину за панчохами. Та й що?... То кажіть мені, як будемо жити далі, га?!»

Якщо баба Дригібчиха не відає, то я не знаю й поготів. Багато знає її вік і життєвий досвід. Однак, хто хоче вслухатися в її нехитру, але правдиву, як сама землиця, бесіду, в якій мені чомусь не захотілося навіть коми своєї поставити? Як записала на диктофон - так і написала.

- Я коби коло хати ще трохи тинькала... А молодим казала би землю брати... Але їм треба помочі. А не так - беріть, а далі - мастіть собі голову, а хоч «ґвалт» кричіть. Неньо мене